Роздуми Р. Бредбері про своє життя, про почуття та про людство.
■ «Усе в цьому світі повторюється. Моє дитинство припало на Велику депресію, а глибока старість — на круту фінансову кризу. Ти дивишся в майбутнє і бачиш там химерні планети, нові космопорти і машини, що літають повітрям, а скінчується все падінням долара на біржі»,— резюмував Бредбері на схилі років.
■ «Дев’яносто років — це зовсім не так круто, як я думав раніше... Сотня просто звучить солідніше. Уявіть заголовки у всіх газетах світу — «Бредбері виповнилося сто років!». Мені одразу видадуть якусь премію: просто за те, що я ще не вмер».
■ «Я не можу назвати письменника, чиє життя було б кращим за моє. Усі мої книги видано, вони є у всіх шкільних бібліотеках, і коли я виступаю перед публікою, мені аплодують ще до того, як я почну говорити».
■ «Про що я мрію зараз? я сподіваюся дожити до того моменту, коли ми приземлимося на Марсі».
■ «якби ми слухалися нашого розуму, у нас би ніколи не було любовних взаємин. У нас би ніколи не було дружби. Ми б ніколи не пішли на це, тому що були б цинічні: «Щось не те відбувається» — або: «Вона мене кине» — або: «Я вже раз обпікся, а тому...» Дурниця це. Так можна пропустити все життя. Щоразу потрібно стрибати зі скелі та відрощувати крила на шляху донизу».
