«Р. Рільке і Україна». «Поетичний вернісаж»
Відомо, що упродовж свого життя поет багато подорожував, відвідав Німеччину, Італію, Швецію, Францію, Африку, Близький Схід. Недарма сучасники називали його вічним пілігримом. Цікавість до пізнання життя людей привела його в Росію та Україну. Доленосну роль у відкритті австрійським поетом давньої землі східних слов’ян зіграла знаменита на той час письменниця, філософ, лікар-психотерапевт – Лу Андреас-Саломе, яка мала репутацію фатальної жінки й блискучої інтелектуалки. Вона народилася в Росії, любила і знала її культуру. Саме Лу Андреас-Саломе надихнула Р.М.Рільке на дві подорожі до Росії та України в 1899-1890 роках. Під час першої поїздки, яка тривала упродовж квітня – червня 1899 року, поет відвідав Москву й Петербург, де познайомився з російською культурою. Незабутнє враження на нього справила зустріч з Л.Толстим. У Петербурзі Р.М.Рільке познайомився з художником з України Іллею Рєпіним, який у той час працював над полотном «Запорожці пишуть листа турецькому султану», знавцем запорозьких звичаїв, професором літератури М.Стороженко. Саме від них австрійський поет вперше почув про славних лицарів – козаків-запорожців. Окрім того, він захоплюється староруським поетичним словом, починає вивчати російську мову й читає в оригіналі «Слово о полку Ігоревім».
Земля без меж, вітри, рівнини.
Лісів там тіні старовинні.
Й незмірна неба височінь.
Пливуть тобі назустріч села
І знов зникають вдалині,
Немов прожиті щойно дні
Чи пісня дзвонів невесела…
Друга подорож була тривалішою й охоплювала весну й літо 1900 року. Два тижні Р.М.Рільке перебував у Києві, який зачарував митця своєю старовинною архітектурою. Його вразили церкви й монастирі, особливо Софійський і Володимирський собори, Києво-Печерська лавра, до якої він здійснив паломництво. Після перебування у Лаврських печерах Рільке записав у своєму щоденникові: «Сьогодні кілька годин мандрував підземними ходами. Це найсвятіший монастир… У моїх руках палаюча свіча. Я пройшов усі підземелля раз на самоті, раз із людьми.» Поет навіть мріяв оселитися в Києві, цьому «близькому до Бога місті» і прийняти православ’я.
Я на порозі міста зупинився
І зрозумів, що це ж про нього мріяв.
У ньому гори й води – все священне,
І золотих пісків Дніпро насіяв,
Його топили люті буревії,
Обличчя помережене предками.
Та я відразу ж закохався в Київ.
Після Києва, вирушивши Дніпром, «в край чудової України» він пливе до Кременчука. На шляху до Кременчука зупиняються в Каневі. Тут відвідує Чернечу гору, аби вклонитися Великому Кобзареві, творчість якого Рільке добре знав і вважав не лише геніальним поетом, але й не менш геніальним художником... Відвідавши могилу Шевченка в Каневі, Рільке, як стверджують деякі дослідники, присвятив великому Кобзареві, поезію «Смерть поета», посмертну маску, якого він бачив у Каневі влітку 1900 року.
Поет лежав. Його лице бліде
відчужено з подушки випиналось,
коли знання про світ оцей розсталось
з його єством і поверталось
у час, який байдуже далі йде.
Ті люди, що живим поета знали,
не відали, яким єдиним він
зі світом був: його лицем ставали
ці води, гори, ниви цих долин.
О, лик його — то весь безмежний світ,
що марно горнеться до нього нині,
а машкара, що вкрила лик людині,—
вона чутлива й ніжна, наче плід,
приречений загинути у тлінні.
Париж, травень – червень 1906 р.
Переклад Миколи Бажана
Добравшись до Кременчука Дніпром, Рільке з Саломе їдуть до Полтави поїздом. Відомо, що у місті вони перебували з 18 по 21 червня, жили у готелі, який тоді розташовувався у будинку по Протопопівському провулку №5 (він зберігся й донині за адресою 1100-річчя Полтави, 2). Уже наступного після приїзду дня Рільке і його супутниця відвідали Горбанівку, а 20 червня побували у Нижніх Млинах, про що згадує Саломе у своїх спогадах: «Ми побачили тут справжню Україну». Через рік після подорожі, 1 вересня 1900 року Рільке записав у своєму щоденникові: «Згадую полтавські степи, надвечірні зорі, хатки і охоплює сум, що мене там немає». Незабутнє враження справила на Рільке природа українського краю. Він милувався водами сивого Дніпра-Борисфена, широкими й неозорими степами. 21 червня із Південного вокзалу (тоді він називався Харківським) Рільке і Саломе поїхали до Харкова, а далі їхня подорож продовжилася на Волгу.
Під час подорожі до рук поета потрапила газетна вирізка про сліпого бандуриста Олексу Воропая: «Як заспіває він про смішне – реготати будете, як заспіває про сумне – ридати будете». Так Рільке відкрив для себе народну пісню, що є найкращим виявом щирої української душі. Земля України сприймалася ним як щось незаймане, патріархальне – саме такою, якою створив її Бог. «Тут знову осягаєш розміри й масштаби. Довідуєшся: земля − велика, вода − теж щось велике, але перш за все великим є небо. Те, що я бачив досі, було лише образами землі, річки та світу. Тут все це є само по собі. У мене відчуття, ніби я споглядав саме творіння; як мало слів для всебуття, для речей, що існують у масштабі Бога-Отця...»
В оцім селі стоїть останній дім,
самітний, наче на краю землі.
Іде дорога селищем малим
крізь темну ніч і губиться в імлі.
Мале село - це тільки перехід
між двох світів у інший лячний світ,
передчування моторошна путь.
І ті, що йдуть з села за круговид,-
брестимуть довго чи в дорозі вмруть.
У листі до шанувальниці свого таланту Рільке писав: «Італію я знав і любив ще з восьми років, – вона у своїй чіткій розмаїтості й рясноті форм була, так би мовити, букварем мого мандрівного життя. Вирішальний же вплив справила Русь (так поет називав Україну) бо в роки 1899 і 1900 вона не лише відкрила мені незрівнянний світ, світ нечуваних масштабів, а й завдяки рисам людей, які живуть там, я відчув себе допущеним у людське братерство... Русь (Ви можете зробити про це висновок з моїх творів, насамперед з «Книги годин») стала в певному розумінні основою мого життєвого сприйняття й досвіду, як Париж – незрівнянний! – з 1902 року став підмурком мого творчого розвитку». Безумовно, у чомусь Р. М. Рільке ідеалізував життя України, не зосереджувався на соціальних проблемах того часу. Але очевидним залишається той факт, що подорож до України відіграла значну роль у творчому зростанні митця.
