Пташки, пташки заробітчанки...
Куди зібралися пташки,
В краї чужі, в краї далекі,
На вже протоптані стежки,
На роботи, такі не легкі...
Красу свою губити там,
Жіночу ніжність, аж до болю,
Служити в наймах паничам,
Встеляти їм під ноги волю...
Слізьми вмиваючи журбу,
Скривившись, ніби від отрути,
Залишите дітей юрбу,
Чоловіків в обіймах скрути...
Поїдете. Де світу край...
Чужим батькам, за копійчину,
Робити у раю їм рай,
Горшки носити, мити спину...
А своїх, стомлених життям,
У цім раю, що пеклом зветься,
Навіть провести в небуття
Приїхати, не всім вдається...
І дні згорять у тьмі ночей,
Їх час забуде рахувати...
Що з ваших виросте дітей,
Як їх не виховає мати.
Хто дасть тепло їм і любов,
Хто обійме, хто поцілує,
Хто їх сховає під крило,
Від небезпеки хто врятує...
А серце в грудях смутком б’є...
Вам сльози будуть душу рвати,
А ви чужим, тепло своє,
За гріш будете продавати...
Бо час такий і в нім плисти,
Схопившись, як за соломину...
Ви мусите у найми йти
І на панів вгинати спину.
Щоб розплести клубочки мрій
Ви від світанку до світанку,
Тягнути хрест будете свій...
Пташки, пташки заробітчанки...
Людмила Григоренко.
