Птахи Радості
Давним-давно в одному зеленому українському селі жили дві сусідки.
Одна з них була весела господиня. Золоті мала руки! Вона зранку до вечора весело щебетала коло своїх діточок, дбала про коханого чоловіка, чепурила хату й доглядала худобу. Корівки та овечки так любили її, що слухалися з одного слова. Сусіди дивилися на неї й усміхалися: — Яка ж радісна та світла людина! Наче сонечко серед нас живе!
А через паркан від неї мешкала сердита ледарка. Її було ліньки навіть зранку очі розплющити й косу заплести. Цілісінький день вона сиділа на призьбі, лузала насіння та тільки й робила, що вигадувала злі плітки про інших. Коли бачила, що у когось справи йдуть ладно, її серце аж пекло від заздрощів та злорадства. Вона лише сердилася й ображалася на весь світ.
Бачачи, як бідно та голодно живе сусідка, весела господиня пошкодувала її. Прийшла до неї з пирогами й каже лагідно: — Сусідко, годі сумувати! Приходь до мене в поміч. Рік щиро попрацюєш, а я тобі за це подарую гарне, руде теля. Виростиш собі корівку, матимеш смачне молочко і забудеш про злидні.
Але сердита ледарка лише ображено фиркнула й відвернулася. «Оце ще вигадала — спину на неї гнути! — подумала вона з лінощами. — У неї ж на пасовищі тварини самі ходять, ніхто їх не стереже. Піду-но я краще підгледжу, який у неї там секрет схований».
Узяла вона в руки палицю й попленталася до лук. Приходить і бачить справжнє диво! Навколо корівок та коней літає дивовижний, великий і дужий птах. Його пір’ячко сяяло на сонці всіма кольорами веселки, а голосок звучав, наче кришталевий дзвіночок. Тварини лагідно тулилися до нього й задоволено мукали.
Сердита ледарка аж рота роззявила від подиву: — Ой! А ти хто такий? Що це за диво-птиця? Птах змахнув дужими крилами й лагідно проспівав: — Я — радість цієї веселої господині! — Її радість?! — обурилася ледарка. — А де ж тоді ховається моя? Чому я її ніколи не бачила? Птах сумно схилив голову й показав крилом у бік далеких пагорбів: — Твоя Радість он там, за високою горою, під колючим, сухим кущем сидить.
Ледарка, забувши про втому, щосили помчала туди. Її так кортіло забрати свою чарівну пташку! Прибігає, зазирає під колючі гілки... і ледь не заплакала від розчарування.
Під кущем сидів інший птах. Але який же він був нещасний! Худий-худий, змарнілий, пір'ячко сіре, потьмяніле й пошарпане, а сам він ледве дихав від слабкості.
— Оце так так! — розгнівалася ледарка, тупнувши ногою. — То ти і є моя Радість?! Чому ж ти така потворна та немічна? Через тебе я все життя сумую, плачу й бідкаюся! Чому ти не летиш і не робиш мене щасливою?
Птах тихо-тихо зашелестів крилами, подивився на неї своїми сумними очима й прошепотів: — А чим ти мене годувала, господарко? Ти ж цілісінькі дні лише лежала на печі та чекала, що диво прийде саме. Справжні Радощі виростають великими, дужими та красивими лише від солодкого зерна: від любові, праці та милості. Цим кормом твоя сусідка пригощає свого птаха, тому її птах такий сильний і яскравий.
Птах зітхнув і додав: — А я не можу їсти гірке зерно заздрощів, ліні, злих пліток та образи. Я не їм чорного зерна злоби й ненависті. Від такого частування, як від каміння, я просто гину...
Сердита ледарка вперше в житті міцно задумалася. Вона подивилася на свої порожні руки, згадала свої лихі слова й зрозуміла: чарівна Радість ніколи не прилетить туди, де в серці немає любові, милості і поваги.
Повернулася вона додому, взяла в руки віник, прибрала в хаті, а наступного ранку з усмішкою постукала у ворота веселої сусідки, щоб узятися до роботи й нарешті нагодувати свого сірого птаха любов'ю та працею.
Малі читачі, запам'ятайте: Наша Радість — як жива пташка. Не забувайте щодня годувати її добрими справами, допомогою батькам, щирою усмішкою та любов'ю, і тоді вона розправить над вами свої чарівні сяючі крила!
Дитяча поезія Ольги Кравченко
За мотивами народної притчі
