Психологічна підтримка вчителів та дітей у часи війни
Розуміння дитячого стресу
Що таке безпечний простір у закладі освіти?
Безпечний простір у закладі освіти — це умови праці та навчання, за яких:
• усіх учасників освітнього процесу поважають та захищають;
• налагоджена система взаємопідтримки, стосунки будуються на основі турботи, чуйності, рівності;
• відсутня дискримінація за статтю, віком, національністю, віросповіданням, соціальним становищем тощо;
• унеможливлені будь-які прояви насильства через забезпечення ресурсів для його запобігання;
• дотримані правила і норми соціальної, психологічної, інформаційної та фізичної безпеки.
Безпечний простір — це середовище, перебуваючи в якому людина не боїться висловлювати переживання, ділитися власними проблемами, відчуває емоційний комфорт, зберігає психологічне благополуччя. Важливо, щоб у цьому просторі її оточували й інші люди, які можуть належним чином невідкладно відреагувати на заклик про допомогу як від окремої особи, так і від цілої групи.
У надзвичайних ситуаціях освіта є одним з головних факторів психічного та фізичного захисту дітей. Освітній процес має здійснюватися таким чином, щоб створити для учнів безпечне та стабільне середовище у розпал кризи, допомогти відновити відчуття нормальності, гідності та надії, забезпечуючи як безперервність навчання, так і соціально-емоційну підтримку.
У контексті реалій та викликів воєнного часу постала необхідність підготувати педагогів до роботи з наслідками травмівного досвіду. Зокрема, вчителі мають не лише вміти розпізнавати симптоми травми, але й надавати школярам підтримку за допомогою консультацій (на які діти можуть бути запрошені разом з батьками) та практик у класі. Це допоможе учням засвоїти практики саморегуляції та застосовувати їх за потреби для опанування негативних емоцій (гніву, злості, смутку). Для цього важливо організувати комфортну міжособистісну взаємодію між учителем та учнем, що допоможе дитині подолати психічний, емоційний або психологічний стрес, а також забезпечить для неї відчуття особистої безпеки, страх втратити яку був викликаний жахіттями війни.
Реакція дитини на стрес під час війни: молодші школярі
Діти молодшого віку (з 6-7 до 10-11 років) можуть навіть не усвідомлювати, що перебувають у стресі. Щоб розпізнати це, дорослим слід звертати увагу на різноманітні симптоми.
• Емоційні: тривога і страх, загальне погіршення настрою та прояви негативного ставлення до всього, що оточує; чутливість і надмірна уважність до тривоги дорослих; посилена реакція на гучні звуки, плач через найменші подразники; поява нових або повторюваних страхів (боязнь темряви, незнайомців, страх залишатися на самоті); емоційне заціпеніння.
• Фізичні: енурез, заїкання, гикання, скарги на біль у тілі, наприклад, у шлунку, інші фізичні симптоми, не викликані хворобами.
• Поведінкові: зниження пізнавальної активності, ухиляння від школи; бажання усамітнитися; схильність до відтворення та повторення травматичної гри; порушення сну, зокрема, нічні кошмари; повернення до «дитячої» поведінки (регресія): втрата навичок охайності та самообслуговування, поява звички смоктати пальці чи кусати нігті; дивна (незвична) поведінка (наприклад, дитина починає ховати їжу).
• Когнітивні: зниження психічних функцій, наприклад, недостатня концентрація уваги; забудькуватість; порушення сприйняття (воно стає уривчастим, хаотичним, плутаним); погіршення когнітивних навичок.
Молодші школярі не в повній мірі розуміють суть травматичних подій, явище смерті. Вони вдаються до «магічних пояснень» причинно-наслідкових зв’язків. У спілкуванні переважають однозначні (прості) відповіді.
Реакція дитини на стрес під час війни: підлітки
Характерними реакціями на стресові події у підлітків (з 11-12 до 18 років) є такі прояви:
• Емоційні: почуття пригніченості та смутку, апатія і небажання щось робити; недбалість та байдужість; надмірна тривога та хвилювання, перебування у стані очікування на ймовірну загрозу; роздратованість, агресія, неконтрольована лють, конфліктність, відчуття безпорадності.
• Фізичні: безпричинна втома, виснаження; прояви нудоти, запаморочення, прискорене серцебиття, головний біль та відсутність апетиту; втрата ваги або ж її збільшення.
• Поведінкові: нервозність: кусання нігтів, метушіння; порушення сну і харчування; нічні кошмари; бунтарська поведінка у школі та вдома; відсторонення як спосіб захисту від почуття сорому, провини, приниження; бажання помсти; небезпечна та ризикована для життя поведінка, самоушкодження.
• Когнітивні: погіршення психічних функцій: забування, відсутність концентрації уваги, звужене сприйняття, поява ірраціональних думок, у тому числі суїцидальних.
Підліткам властива відсутність бачення позитивного майбутнього; вони занадто занурюютьсяв питання «сенсу життя», знецінюючи сприятливі можливості. Це проявляється у відповідних висловлюваннях: «Для чого навчатися?», «Це все непотрібно, адже не зрозуміло, що буде далі...».
ВАЖЛИВО!
Необхідно повернути дитині відчуття цілісності світу, власної «потрібності», значимості; позбавити тривоги, яка руйнівним чином впливає на тіло, думки та емоції.
З точки зору дитячої та підліткової психології, любов і прийняття є домінуючими в структурі потреб дитини.
Як вчителі можуть допомогти дітям та підліткам
у стресі під час війни
Дорослі повинні помічати і вчасно реагувати на тривожні симптоми, які проявляє дитина у стані стресу. Вона може відчувати страх, хвилювання або занепокоєння через напади паніки. Головне у цей момент — допомогти їй заспокоїтися і почуватися в безпеці.
Ви можете використовувати такі стратегії психологічної допомоги:
• Дихальні вправи: («Вправи для саморегуляції, заземлення та пошуку ресурсу»)
• Фізична підтримка: сядьте поруч; за згоди, можете обійняти або взяти дитину за руку. Прийміть обійми від дитини, якщо вона того забажає.
• Заземлення: («Вправи для саморегуляції, заземлення та пошуку ресурсу»)
• Переконання: запевніть дитину, що вона може розраховувати на вашу допомогу у подоланні цього стану; можете використати метафору, наприклад порівняти ці переживання із бурею, яка наростає, досягає свого піку, а потім затихає і зникає.
• Безпечне місце: поширеною практикою облаштування шкільного середовища є організація у класних кімнатах та інших приміщеннях «безпечних місць» для дітей, які переживають травматичний досвід. Для цього облаштовується затишний куточок зі зручними місцями для сидіння, наприклад, крісла-мішки, а також відповідним обладнанням (м’ячі для зняття стресу, м’які іграшки або подушки, книги, фотографії друзів, сім’ї або будь-які інші предмети, які можуть заспокоїти учнів).
Важливим завданням є створення простору безпеки, в якому дитина відчуває себе захищеною. Для цього важливо перетворити заклад освіти на спільноту однодумців. З цією метою необхідно пропагувати шляхи надання підтримки психічного здоров’я у шкільному середовищі і залучати до цієї роботи кожного члена колективу: адміністрацію, вчителів, вихователів,бібліотекарів, технічний персонал, працівників їдальні та інших учасників освітнього процесу.
При цьому необхідно дотримуватися таких стратегій допомоги:
• Встановлення зв’язку: стосунки між учителями та учнями є ключовим моментом для створення простору безпеки. Школярам важливо відчувати, що педагоги надають не лише знання, але й можуть допомогти, направити, вміють вислухати та підтримати. Для цього необхідно знати більше інформації про учнів, наприклад, звідкіля вони родом, чого бояться та що робить їх щасливими. Не варто зупинятися лише на «формальних» фактах про дитину,важливо почути її особисту історію.
• Створення відчуття приналежності: школярам необхідно відчувати свою приналежність до спільноти, знати, що у школі їх чекають так само, як і вдома. Важливо формувати колектив класу, в якому кожній дитині є місце, де її шанують і приймають. Зокрема, початком для такої роботи може бути встановлення правил для класного колективу шляхом спільного
обговорення. Діти вірять у ті цінності («не ображати», «приходити на допомогу», «дозволяти бути іншим» тощо), які вони самі обговорюють. Образи та знущання, що можуть завадити безпечному простору учня, повинні упереджуватись загальним обговоренням та вважатися неприйнятними для усієї спільноти.
• Спільне вирішення проблем: часто дорослі не залучають дітей до вирішення питань, що стосуються їхнього життєвлаштування, надаючи перевагу вже готовим рішенням, які не завжди до вподоби підростаючому поколінню. Однак школярам необхідно навчитися приймати рішення та брати відповідальність за них, і ці уміння можна ефективно розвинути у співпраці та спільному вирішенні проблемних питань.
Така взаємодія дає змогу створити у школі безпечну довірливу атмосферу, створює сприятливі умови для вирішення проблем, які виникають, розвитку й самореалізації особистості.
Коли діти відчувають підтримку, розуміють, що їхня думка важлива та цінна, вони набувають впевненості та відчувають готовність приймати власні рішення. Це може стосуватися організації дозвілля в класі, волонтерської допомоги, збереження довкілля чи безпечної поведінки в громаді. Такий підхід можна використовувати і для вирішення проблеми самостійного навчання, управління процесами самооцінювання знань, умінь і ресурсів, контролю за прогресом і корегування стратегій навчання.
• Надання вибору: приналежність до спільноти класу може проявлятися у спільному виборі діяльності членів колективу. Вибір може бути простим і складним, правильним і неправильним. Але просто дозволяючи дітям обирати, педагог навчає вмінню приймати рішення, яке вкорінюється назавжди, стає надійним ресурсом у дорослому житті.
• Коло діалогу: ефективним способом побудови дружньої спільноти в класі є практика відкритого спілкування у колі (див. Частина 1, «Шеринг»).
• Чуйність до індивідуальних потреб учнів: почуття безпеки значною мірою залежить від поваги до унікальності кожного, визнання їхніх сильних та слабких сторін. Розуміння різноманітності та відповідальне ставлення до цього відіграє важливу роль у формуванні довіри до учнів, а також впливає на стосунки «учні-вчителі». Існують різні типи учнів: деякі є мотивованими брати участь в обговореннях, інші соромляться висловлюватися у класі,
комусь властиво легко розчаруватися у випадку невдачі. Приділяючи увагу розумінню та прийняттю різних потреб кожного, можна створити здорове середовище в класі.
• Затишок фізичного середовища: шкільне середовище часто асоціюється у нас із типовим приміщенням класу, у якому парти розташовані одна за одною, на стінах — методична наочність, у центрі або біля вікна — вчительський стіл. Таке облаштування не створює відчуття затишку, не стимулює до творчості.
Iнструменти комунікації вчителів та дітей у стресових
ситуаціях
Застосування запропонованих нижче інструментів комунікації з дитиною у стресових ситуаціях є можливим лише за умови, коли вчитель/-ка знаходиться у стані емоційної рівноваги та стабільності. Принципово важливим є дотримання принципу : «Не нашкодь!». У випадку, коли вчителі відчувають, що дитина потребує допомоги, але у них бракує ресурсів для її надання, необхідно залучити кваліфікованого фахівця у галузі психічного здоров’я.
Емоційний діалог
Емоційний діалог — це особливий вид взаємодії дорослої людини з дитиною, під час якої
ДИТИНА
проявляє
свої почуття,
переживання
та емоції,
реагує відповідно
до переживань,
викликаних
словами чи
поведінкою дитини.
ДОРОСЛИЙ
Обидва співрозмовники є рівноправними партнерами діалогу.
• Емпатія
• Емоційний інтелект
• Повноцінні взаємодія та взаємовплив
• Вільне висловлення/виявлення емоцій
• Ненасильницьке спілкування
Золоте правило емоційного діалогу:
«Говорити так, щоб тебе слухали, слухати так, щоб з тобою говорили»
Алгоритм емоційного діалогу
1. Створювати середовище безпеки та довіри, щоб до діалогу спонукав не примус, а потреба дитини.
2. Під час розмови застосовувати стратегії активного та емпатичного слухання:
• підтримувати зоровий контакт;
• реагувати на сказане жестами, мімікою, киванням головою;
• за потреби використовувати заохочувальні фрази: «так», «ага», «зрозуміло» тощо;
• називати емоції дитини, відокремлюючи почуття і реакції/дії;
• реагувати на паузи як на природну потребу дитини у часі й тиші, щоб зібратися з думками, підібрати слова.
3. Вибудовувати взаємодію на основі спостереження та аналізу власних почуттів та реакцій,викликаних розмовою.
4. Спонукати дитину до вираження сильних емоцій чи задоволення бажань/потреб через гру, за допомогою уяви чи фантазії.
Розвивальний зворотний зв’язок або фідбек
Розвивальний зворотний зв’язок або фідбек (з англ. «feedback» відгук) — це реакція на вчинки, поведінку учнів з метою вдосконалення їхньої діяльності у майбутньому.
ВАЖЛИВО!
Відсутність практики використання конструктивного фідбеку призводить до непорозумінь у спілкуванні, фрустрації та роздратованості членів групи/класу.
Основний принцип надання зворотного зв’язку:
«Ми не виховуємо, а будуємо стосунки з дитиною».
Фідбек жодним чином не передбачає критику, натомість являє собою конструктивний діалог,який забезпечує стабільність змін у поведінковій та емоційно-особистісній сферах дитини.
Алгоритм надання розвивального зворотного зв’язку дитині у
проблемній ситуації
Крок 1. Опишіть ситуацію, що склалася, використовуючи виключно факти.
«Оленко, сьогодні ти пропустила урок української мови. У класному журналі вже є багато пропусків з цього предмету».
Крок 2. Конкретизуйте наслідки, причиною яких стали вчинки дитини.
«Ти сьогодні пропустила підготовку до написання есе, де вчитель разом із учнями формували критерії до оцінювання робіт, і тому тобі буде складніше виконати завдання».
Крок 3. Поділіться власними почуттями, опишіть емоції інших людей, які причетні до ситуації.
«І я, і твій вчитель знаємо, як гарно тобі вдаються письмові роботи, тому нам дуже прикро,що ти не мала можливості покращити свої уміння».
Крок 4. Зробіть припущення щодо почуттів і потреб дитини, її задоволеності результатом своїх вчинків. Тут важливо дати учню чи учениці достатньо часу та підтримки для того, щоб висловитися.
«Можливо, у тебе були серйозні причини пропустити цей урок і попередні заняття? Як ти ставишся до ситуації, що склалася?»
Крок 5. Разом обговоріть можливі способи вирішення ситуації, що склалася. Замість того, щоб пропонувати готові рішення, дайте можливість дитині самостійно дійти до очікуваного результату розмови через запитання, що спонукають до роздумів.
«Давай поміркуємо над тим, як вирішити це питання. З чого б ти хотіла почати?»
* Між четвертим і п’ятим кроками може бути певна перерва, щоб ви і/або дитина змогли обдумати отриману інформацію.
* Не варто очікувати кардинальних змін після однієї розмови, зазвичай цей процес передбачає тривале спілкування та роботу.
Розвивальний зворотний зв’язок може надаватися і у вигляді похвали. У такому випадку важливо пам’ятати про правила, які роблять її ефективною:
• Конкретизуйте, за що ви хвалите
• Робіть акцент на процесі та прогресі, а не тільки на результаті
• Чітко окреслюйте свої стандарти та очікування
• Уникайте порівнянь з іншими учнями
Шеринг
Шеринг (з англ. «to share» ділитися) – це організоване обговорення у групі результатів роботи, актуальних проблем, подій та набутого досвіду.
Основне завдання: створення сприятливих умов, за яких кожен може усвідомити та проаналізувати власні емоції, переживання, стани, які виникають під час певної активності, а також сформувати патерни поведінки (поведінкові «шаблони»).
Шеринг:
• допомагає переживати складні почуття, події тощо;
• сприяє встановленню та зміцненню довіри та згуртованості групи;
• розвиває впевненість кожного з членів групи, а також створює можливості для розкриття сильних сторін.
Процес шерингу може спрямовуватися вчителем відповідно до певного питання або бути спонтанним без обмежень темою обговорення.
Формат проведення шерингу
• Організуйте роботу групи у колі. Надавайте перевагу безпечним і затишним місцям.
• Встановіть та обговоріть правила взаємоповаги для роботи у групі.
• Наголосіть на тому, що участь у шерингу є добровільна. Учасники можуть не відповідати на окремі запитання або відмовитися обговорювати певні теми.
• Акцентуйте увагу учасників на тому, що слід використовувати «Я-твердження» під час своїх висловлювань.
• Запропонуйте учасникам поділитися власними почуттями, емоціями, переживаннями, думками.
• Підтримуйте подальше обговорення за допомогою відкритих запитань (формат, який передбачає розгорнуту відповідь).
• Подбайте про те, щоб усі учасники могли рівноцінно взяти участь в обговоренні. Визначте
заздалегідь, скільки часу може говорити кожен з учасників.
• Користуйтеся правилом «символічний мікрофон» — учасники говорять по черзі, передаючи один одному «мікрофон» (іграшка, ручка, предмет інтер’єру тощо).
• Завершіть коло шерингу, подякувавши учасникам за відкритість та готовність ділитися.
Як говорити про складні речі з дітьми: розмова про війну
Зазвичай діти, навіть дуже маленькі, знають, що відбувається довкола них, отримуючи інформацію з розмов між дорослими, телевізійних новин, або ж самі є очевидцями подій. Війна може викликати сильне почуття страху, збентеження у дітей, яким важко повністю усвідомити, що відбувається.
Саме тому говорити про реалії життя у воєнних умовах важливо навіть з дуже раннього віку.
У першу чергу, варто вислухати дитину, з’ясувати, що її непокоїть, відповісти на запитання. Урозмові слід надавати правдиву інформацію відповідно до віку, досвіду та здатності усвідомити сказане. Потрібно переконати дитину, що вона захищена і може почуватися безпечно.
Крім того, у будь-якому віці вкрай важливо знати, що люди навколо допомагають один одному, тому корисно розповідати історії з прикладами проявів доброти, турботи, підтримки,волонтерства.
Як говорити про війну з дітьми 6-10 років
• Важливо допомагати дитині впоратися з емоціями, що виникли від почутого чи побаченого.
• Слід відповідати саме на поставлене запитання, дбаючи про те, щоб відповіді були простими і не перевантаженими зайвими деталями.
• Доцільно ділитися своїми думками, почуттями, цікавитися точкою зору дитини.
Як говорити про війну з підлітками
• Важливо задовольняти потребу в обговоренні новин, пов’язаних із подіями війни, якщо підлітки цікавляться ними.
• Варто допомагати визначити надійність та достовірність новинних ресурсів та ознайомити підлітка з принципами фактчекінгу.
• Необхідно заохочувати тінейджерів ділитися своїми думками та ставити запитання.
• Важливо бути відвертими: якщо відповіді на запитання немає — визнати це і спробувати знайти потрібну інформацію.
• Слід обговорювати можливі варіанти дій, якщо підліток виявляє бажання бути корисним, допомагати.
Навчання у такий складний час – це новий виклик для педагогів, але знайте, що ваша безумовна любов до дітей та підтримка допоможе їм стабілізувати психологічний стан. Пам’ятайте, педагог – не психолог, тому якщо ви побачили, що ваш учень надто тривожний, плаксивий або агресивний, одразу зверніться до психолога закладу для подальшої психологічної підтримки дитини.
Бережіть себе та близьких.