Притихла осінь, почорніла...
Як швидко молодість пройшла!
Іще душа не відлюбила,
Та врода осені змарніла,
Як цвіт жоржини відцвіла.
Чому ж ти , осінь, зажурилась,
Що на душі твоїй пече?
Чи горе матері наснилось,
Яка на чорний хрест схилилась,
Немов на синове плече?
-Я часто бачу хустку чорну
На сивочолих матерях-
Веселі вчора і проворні,
А нині...перетерлась в жорнах
Вся радість в біль і сум в очах.
Я бачу горе і страждання
Людей в зруйнованих містах.
Та ще я бачу сподівання
На мир, нескорене єднання
І Україну у серцях.
Блукала я між ворогами
І розважала їх колись,
А нині не візьму до тями
За що жорстоко так із вами
Вони сьогодні повелись.
Їх , мабуть, заздрість роз'їдає,
Роздута зверхність, ницість, злість,
Яка у зло переростає,
Що все руйнує і змітає
Та знищить їх самих колись.
Я йду, бо вже не маю змоги
На ці жахіття споглядать...
А вам бажаю допомоги,
Везіння, сили, ПЕРЕМОГИ,
З руїн піднятись й процвітать.
Тетяна Сокирко.
Фото з інет.
