Притча про надію
Чотири свічки спокійно горіли і потихеньку згасали… Було так тихо, що відчувалося, як вони розмовляють. Перша сказала:
– Я – спокій. На жаль, люди не вміють мене берегти. Думаю, мені не залишається нічого іншого, як згаснути! І вогник цієї свічки згас.
Друга сказала:
– Я – віра, на жаль, я нікому не потрібна. Люди не хочуть нічого слухати про мене, тому немає сенсу мені горіти далі. Дмухнув легенький вітерець і загасив свічку. Засмутившись, третя свічка вимовила:
– Я – любов, у мене немає більше сил горіти. Люди не цінують мене і не розуміють. Вони не помічають тих, хто їх любить найбільше – своїх близьких. І ця свічка згасла.
Раптом… до кімнати зайшла дитина і побачила три згаслі свічки. Злякавшись, закричала:
– Що ви робите?! Ви повинні горіти – я боюся темряви! – Вимовивши це, дитина заплакала.
Тоді четверта свічка сказала: «Не бійся і не плач! Поки я горю, завжди можна запалити й інші три свічки: я – надія…».
Надія відіграє у житті людей неабияку роль. Коли нам важко сьогодні – сподіваємось на краще завтра. Коли малі діти і великий з ними клопіт, сподіваємось, що підростуть і зникнуть проблеми. Коли захворіємо – живемо надією на одужання. Люди кажуть: надія вмирає останньою. Однак, хто покладається з вірою на Ісуса, той навіть із надією переступає поріг смерті. Його надія не вмирає ніколи.
