ПРИТЧА ПРО ДВОХ КОНЕЙ
Широкий степ…- Схилилась ковила,
Два коники пасуться в чистім полі
Й куди б коней дорога не вела,
Вони удвох…-Так треба Богу й долі…
Коні як коні… - Та один із них,
Сліпий…-Уже давно не бачать очі,
Господар добрий…- Видно не з скупих,
Коня на бійню віддавать не хоче…
А до вуздечки зрячого коня,
Прив’язаний дзвіночок для сигналу,
Щоби в степу впродовж усього дня,
Побрязкування дзвоника звучало…
Незрячий кінь завжди знав:-« Поруч є
його товариш… -Він його пантрує»
Дзвіночок гучно брязкіт подає,
Незрячий коник завжди його чує…
Ось так і Бог- господар цих коней
Не залишив їх двох на призволяще,
Недосконалі є й серед людей…
Одному зле…-А іншому ж бо краще…
Бог завжди посилає нам когось,
Того, хто має «дзвоник» в своїм серці…
І як би в житті важко не прийшлось…
Знайдеться той, хто нам відкриє дверці…
То ж, пам’ятаймо з Вами всі про тих,
Кому у дзвонику, що в притчі, є потреба…
«Незрячі» завжди кращі від «глухих»
Діймо по совісті…-Бог бачить все із неба…
