Осінь приходить тихо – шелестить листям, сипле каштанами, малює на деревах золото. Вона ніби добра господиня: усе зібрала, усе порахувала, усе склала до комори. У її подиху – спокій після літньої метушні, а в її очах – лагідна мудрість природи. Народ здавна любив цю пору й складав про неї прислів’я – теплі, дотепні, іноді сумні, але завжди правдиві.
Весна багата на квітки, а осінь – на сніпки.
Осінь збирає, а весна з'їдає.
Восени багач, а навесні прохач.
Восени і в горобця є питво.
Восени й горобець багатий.
Осінь усьому рахунок веде.
Як вересніє, то дощик сіє.
Восени ложка води, а цебер грязі.
Восени день блисне, а три кисне.
Осінь на рябому коні їздить.
Жовтень ходить по краю та виганяє птиць із гаю.
Плаче жовтень холодними сльозами.
У листопаді зима з осінню бореться.
Як листопад дерев не обтрусить, довга зима бути мусить.
Листопад вересню онук, жовтню син, зимі рідний брат.
Осінь – як казка з золотими сторінками. Вона вчить не сумувати за літом, а радіти тому, що маємо: стиглим яблукам, теплим шарфам і вечорам біля вікна. Її прислів’я ніби шепочуть дітям: усе має свій час – і дощ, і сонце, і сніг. А якщо слухати уважно, то серед шелесту листя можна почути сам голос мудрої осені, що лагідно усміхається й кличе до нових відкриттів.
