Присяду тихо коло осені своєї...
Погомоніти би... Так босо на душі.
Забрало літо до кишені всі трофеї,
сховало в скриню відмикачки і ключі...
Нехай... Нехай... Не вернеш того серпня.
Все так, як є. І осінь -- золота.
Лиш на повіках щось пече нестерпно
і стулюються в лінію уста...
Пора дощів. І тихих перемовин.
І жовтих оксамитових листків.
Ще десь в кутку пустує срібний човен,
що в зиму повезе між берегів...
Та ще не час. Ще осінь золотавить
моє волосся, хризантеми, навіть сни...
І на руках мене, мов мама бавить,
і до весни розказує казкú...
Присяду тихо коло осені своєї...
11.09.2023
Людмила Галінська
