Прийшла до мене. Скиглила під вечір.
Змочила ноги у своїх сльозах.
Така смішна. У чоботах старечих.
Заплетена у іній на вітрах.
Ти знов ревеш? Чого тобі не спиться?
Сопуть дерева. Ще хропуть кущі.
Десь у піддашках сни малій синиці
ховають під крило твої казки...
Ще марить снігом зрубана ялина,
зашпортана зі свят в старий смітник.
Кривий ліхтарик, мов мала дитина,
пускає чари. Світлий чарівник...
Ще бродить лютий по чужих дорогах,
напару з вечором ворожить по зірках.
А ти розкисла... Скоро ж перемога.
Дощі. Дощі... Не можна більше так.
Дала їй хустку. Вкрила мокрі коси.
М'якенькі капці взула у порозі...
Щось полетіло... Наче білі оси
крутились і влягались по підлозі...
Вона всміхнулась. Гарна біла пані.
Пийнула чаю ледь торкаючись вустами
моєї філіжанки... Рухом лані
сховала дощ під мокрими краями
своїх сукенок. І пропала враз...
Потягувався сонно чистий ранок --
гасив ліхтар, ховав вечірній час
і білі чари десь поміж фіранок...
16.01.2023
Людмила Галінська
