Поняття "процес навчання" належить до вихідних у педагогічній науці.
Ознаками навчання є:
організація засвоєння новими поколіннями накопиченого суспільством соціального досвіду, що вимагає спільної діяльності навчаючих і тих, що навчаються;
активність суб'єкта навчальної діяльності.
Отже, процес навчання - це спеціально організована пізнавальна діяльність, яка моделюється (визначаються цілі, завдання, зміст, структура, методи, форми) для прискореного опанування людиною основами соціального досвіду, накопиченого людством.
Враховуючи вищезазначене, навчання можна визначити як цілеспрямовану взаємодію вчителя й учнів, у процесі якої здійснюється формування у школярів наукових знань, способів діяльності, емоційно-ціннісного і творчого ставлення до оточуючої дійсності, відбувається загальний розвиток дитини.
Основними структурними елементами навчання як соціально-педагогічної системи є:
мета навчання як ідеальна модель бажаного результату засвоєння змісту освіти, до якого прагнуть ті, що навчають, і ті, що навчаються;
зміст освіти;
методи навчання;
організаційні форми навчання;
реальний результат.
У цілому наслідки процесу навчання відбиваються:
у здатності школярів до самостійного користування надбаними знаннями та здобувати нові;
в усвідомленні способів своїх дій, виборі оптимальних;
у критичності мислення;
у самооцінці;
у спрямованості особистості до самоосвіти, саморозвитку;
у позитивній мотивації навчальної діяльності;
у сформованості не лише інтелектуальних, а й комунікативних умінь, розвитку почуттів, якостей особистості.
Процес навчання можна визначити як цілеспрямовану послідовну зміну навчальних завдань, мети і відповідну зміну всіх елементів навчання, орієнтованих на формування властивостей суб'єкта діяльності щодо засвоєння змісту освіти - педагогічно адаптованого соціального досвіду.
Навчання як двобічний процес включає діяльність учителя (викладання) й учнів (навчання).
Діяльність учителя (викладання) передбачає проектування діяльності школярів, спрямованої на засвоєння ними педагогічно адаптованого соціального досвіду, та взаємодії в цьому процесі, відбір змісту, форм, методів, засобів навчання.
ефективність навчання визначається сформованістю у школярів потреби у знаннях.
Мотив як спонукальна сила навчально-пізнавальної діяльності стимулює оволодіння дітьми змістом освіти.
Успішність навчання визначає не сам факт наявності тих чи інших мотивів, а їхній особистісний сенс для учня, самостійність виникнення і виявлення, рівень свідомості, стійкості. Завдання вчителя - аналізувати особливості мотивів кожного учня, стимулювати позитивні мотиви навчальної діяльності, розглядаючи їх як такі, що розвиваються, тобто як динамічне явище.
Це завдання найбільш успішно розв'язується в умовах співробітництва вчителя і учнів у навчанні, їх спілкування.
Учіння можна визначити як пізнавальну діяльність учнів, спрямовану на засвоєння знань, умінь, навичок, у процесі якої відбувається розвиток і виховання особистості.
Засвоєння являє собою перетворення певного змісту в надбання особистості. Головними його структурними компонентами є:
Усвідомлення (розуміння, прийняття).
Сприйняття об'єкта учіння, що передбачає відбиття у свідомості індивіда предметів і явищ дійсності, які діють у даний момент на органи відчуттів.
Усвідомлення навчального матеріалу, який вивчається. Це Нейтральна ланка засвоєння, яка вимагає певних дій:
аналізу, синтезу
визначення головного;
порівняння, зіставлення,;
абстрагування і конкретизації,;
аргументації, доказу.
узагальнення.
Результат усвідомлення, осмислення - утворення понять, які підбивають узагальнені уявлення індивіда про сутність предмета, явища, процесу тощо.
Закріплення.
Застосування знань
Самоконтроль і самооцінка
Освітня, виховна і розвивальна функції навчання
Головне призначення навчання - освоєння школярами знань, умінь, навичок. Тому освітня функція навчання - основна і визначальна.
У сучасній школі реалізація розвивальної функції навчання - одне з найважливіших завдань
навчання і розвиток пов'язані між собою, але навчання, випереджаючи розвиток, стимулює його, і в той же час воно само спирається на актуальний розвиток дитини. Навчання повинно орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день, що є принциповим для всієї організації навчання.
Розвиток дитини здійснюється одночасно в різних напрямах: розвиток пізнавальної сфери (становлення інтелекту, розвиток механізмів пізнання); становлення цілей, мотивів, засвоєння способів і засобів діяльності.
Таким чином, розвивальний характер навчання передбачає удосконалення розумових здібностей, які дозволяють людині здійснювати пізнавальну діяльність, яка забезпечує:
самостійність мислення, швидкість і міцність засвоєння знань, винахідливість при розв'язанні нестандартних завдань, критичність, гнучкість розумових операцій, перенесення прийомів розумової діяльності, вміння робити зіставлення, висувати гіпотези тощо;
розвиток мовлення (збагачення та ускладнення словникового запасу, глибоке розуміння змісту знань, оволодіння виразовими засобами мови, влучність, логічність);
розвиток уяви, фантазії, спостережливості;
розвиток пам'яті, почуттів, волі тощо.
Але для цього необхідно так організувати процес засвоєння знань, розумової культури, щоб учень постійно був змушений тренувати не лише і не стільки пам'ять, скільки здатність самостійно розв'язувати завдання, що вимагає мислення, тобто навчання повинно сприяти новоутворенням особистості в розвитку розуму, волі, почуттів, ставлення до дійсності.
Реалізація функції пов'язана як із побудовою навчання, так і з його змістом, методами (постановка важкої, але можливої для досягнення мети, випереджаюче навчання, швидкий темп та ін.).
Виховуючий характер навчання - об'єктивна закономірність. У процесі навчання учні набувають знань, які стають базою для формування світогляду, наукових переконань, працьовитості, здійснюється моральне, естетичне виховання, тобто відбувається духовне збагачення, всебічний розвиток особистості школяра.
