Пробач, рідненька школо!
За гріх який тобі така спокута?
Ти ж у майбутнє відкривала шлях.
Тепер стоїш покинута, забута,
Рідненька школо, тихо, в споришах.
У яблуневім буйнопіннім цвіті
Була колись окрасою села...
А як до тебе поспішали діти!
І ти життю раділа, як могла.
Дитячий сміх у пам’яті лунає
І віддзеркалює печаллю на душі,
Лиш сонце промінцем тебе втішає
Й порослі на подвір’ї спориші.
В німих і спорожнілих коридорах
Блукають протяги, а на очах - сльоза.
За що ж тебе така спіткала доля?
Любов і радість ти ж у світ несла...
У кабінетах тиша, тільки зошит
Листає вітер. В нім - чиєсь тепло…
І напис ще видніється на дошці:
"Пробач, рідненька! Вдячні за добро…"
Анатолій Лазаренко
