Із творчості письменниці рідного краю Валентини Байталюк
***
Відверто кажучи, вляглись спогади та емоції, біль та сум, який довелось відчути, коли досліджувалось-писалось. Нашарувались нові тривоги, болі. Але зустріла вчора стареньку вчительку: "Я вас по радіо слухала. Про ваших рідних, репресованих...". Зайшла мова - і знову пригадалось...
Бабуся Надя, маленька Марійка (мама), Михайлик (дядько). Залишу ще й тут цей спогад. Нехай...
Моторошно навіть сьогодні подумати... Не дай Бог...
***
Цвіте терен
(уривок з повісті)
...Йшли дні за днями, а чоловік Надії не повертався. Вже й вицвіли очі від сліз, вже й Марійка перестала запитувати, де їхній татусь, лише щоранку, вдень та щовечора три пари очей дивились на шлях, яким повезли у невідомість годувальника сім’ї, неперевершеного коваля.
Того чорного року надто швидко розпочалась зима. Хоч на календарі стояли глибоко осінні дні, заморозило, захурделило. Наче сама природа хотіла докласти свою мертвецьку зимну руку до політичних жахіть, які поширились рідним краєм: кудись зникали сільські активісти, господарі, а то й прості колгоспники. Ходили селом чутки, що то їх здають «партєйні» (за кожну людину було встановлено плату – 100 рублів). Проте ніхто не наважувався називати їхні прізвища навіть пошепки, бо наступним зниклим міг бути він чи хтось з родини.
Кожен сніжно-зимний ранок витягував до колгоспних буряків робочі руки, які навіть за ніч не встигали не те що відпочити, а й навіть зігрітись. Соцзмагання «п’ятисотенниць» обпікало і пальці, і душі.
…Надія одягала благенький жакетик, обв’язувалась теплою (ще материною) хусткою, на ноги – шкарбуни, тай ішла на поле. Буряки, як на зло, міцно трималися землі, яку доводилось длубати копачем, а та ніяк не піддавалась. Коли ж, нарешті, черговий буряк зрушувався з місця, брала за гичку та, здавалось, з усієї сили жбурляла на купу. Правда, сили тієї було… З кожним днем її ставало все менше і менше… Щоночі боліли руки, крутило, судомило, пекло. Не встигали за ніч відпочити, а наставав ранок, і знову – у поле. Дарма, що вдома – трирічний Михась та п’ятирічна Марійка. Дівчинка залишалась за няньку, хоча й самій вона б не завадила.
Серце Надії обривалось при думці, що сидять діти в холодній хаті, голодні, чекаючи маму.
Проте недарма кажуть, що біда одна не ходить. Прокинулась якось вранці молодиця, щоб знову йти до буряків, простягнула руку до хустини, та й не відчула її. Хотіла взяти – не зігнулись пальці. На них було страшно глянути – червоні, набряклі, розпухлі, вони навіть не ворушились.
– Мамо, їсточки хочемо! – донеслось з печі з-під старого кожуха. То маленька Марійка несміливо мовила, та, побачивши розгублену матусю, замовкла…
Лікування в Кам’янецькій лікарні йшло дуже повільно. Краялось серце Надії, що двійко її діток-журавликів, таких худесеньких, що, здається, вітром здуло би… двоє її діток в сільському «патернаті» для сиріт. «Сирітки ви мої, пташенятка», – не раз, заливаючись слізьми, промовляла згорьована мати. Бо ж чом не сирітки?
Про чоловіка – ніякої звісточки, а вона ось уже більше півроку на лікуванні, та й результату майже ніякого. Пальці опухлі, так, що здається, лусне шкіра, та ще й зовсім не згинаються (такими й залишились на все життя).
...Не має права Надія у свої тридцять п’ять залишитись інвалідом, бо ж хто їсточки зварить діткам, хто одягне їх, помиє, сякий-такий лад наведе в господарстві? Та й до колгоспу на роботу треба йти. До колгоспу… Подумала – і жахнулась, відчувши холод замерзлих буряків, які і зробили її руки каліками.
Повертатись у село було і страшно, і боляче, і … не могла собі пояснити тих відчуттів.
Дві руки, обмотані якимись лікарняними, мабуть, не раз випраними «пеленками», несла поперед себе, як великий тягар не лише минулого, а й майбутнього. Через плече – зшита ще чоловіком похідна торба, а в ній – кілька шматочків хлібчика, що склала якраз перед випискою. Це нічого, що засохлі. А ще – замотані в папір грудочки цукру. От і все багатство, що несла додому. Не було ні пряника, ні іграшки, які так хотілось «передати» діткам від татка…
Чим ближче підходила до сільського «патернату» (ним служила хата «підкуркульників», яких репресували ), тим все голосніше билось серце , тим важчими ставали руки, якими нестерпно хотілось обійняти своїх найдорожчих, рідних кровиночок - Марійку та Михайлика… Підійшла до подвір’я та й … закам’яніла. Серед дитячого цибатого і худющого птаства не могла поглядом відшукати своїх. Здається, вітер колихав кожного, а великі чорні кола навколо очей були важкими, як свинцеві кулі у самому серці.
Починалась весна, прокидалась природа, розфарбовуючи село у свої веселі кольори. Тягнулись до сонця перші листочки, пробивалась зелень крізь товщу осіннього листя. І на тлі цих фарб стояла жінка, як привид, як мара. Здається, від безсилля вона пригорнулась до одинокої осики, такої ж, як і сама. Тремтіла разом з нею - чи то від холоду, чи то від передчуття зустрічі з дітьми.
Враз серед галасливої зграйки зупинилась дівчинка, тоненька, мов стеблиночка. То була її Марійка ! Дівчинка перевела погляд за ворота – і з криком «Михайлику, мама!» – кинулась до Надії.
Жінка ледь встигла розвести замотані білим полотном руки, які швидше скидались на крила, – як два маленьких тільця пригорнулись, та так міцно, що, здається, зрослись з нею. Сонячне проміння намагалось осушувати сльози, в яких змішались воєдино і радість зустрічі, і біль розпуки, і страх перед майбутнім. Як жити далі?
– Мамусю, а що ти заховала в долоньках? – не вгавав Михайлик. – Я знаю, це татусь щось передав. Чому ти заховала?
Гострим лезом полоснуло по серцю дитяче припущення! О, як їй хотілось, щоб це було правдою! Як же вона скаже дітям про своє каліцтво? Як покаже руки, які вже ніколи не зможуть ні кіски Марійчині заплести, ні хліба замісити, ні… буряки колгоспні рвати. Там залишились її руки… Швидко подорослішала донька Марія. Вона стала материними руками, бо щодалі – то гірше вони боліли, не раз опухали, постійно доводилось натирати гасом та замотувати, щоб зігрівались. То вже про яку роботу ними можна було говорити?!
Де тільки сили брались у дівчинки! Коли ж наставав вечір, три постаті , як і раніше, знову виходили за село, визираючи хто – чоловіка, хто – батька… Проте зустріли… війну.
Був липень 1941-го. Німці увійшли в село. Туга, морок та передчуття чогось страшного оселилось у нім. Окрім того, що німці забрали весь урожай, вони вивозили людей силоміць на роботу в Німеччину.
Надію врятувало від цього її каліцтво.
... Яка то радість була, коли прийшли в село наші. Йшли з боку Підлісного Мукарова. Назустріч бігли всі і плакали від радості. Бігла і Надія, за нею, як дві маленькі тіні, Марійка та Михайлик. Десь у глибині душі жінка сподівалась зустріти свою єдину Любов, свою розраду і пораду, свого коханого Станіслава.
– Чи не зустрічали ви на фронті Куровського Стасіка?.. Станіслава… Може, поранений де, може… - не вгавала молодиця, хапаючи то за рукав, то за поділ шинелі змучених, виснажених, але щасливих солдат. – Благаю, людоньки, скажіть хоч словечко, залишіть мені хоч маленьку надієчку, маленьке сподіваннячко!…
Неможливо було на неї дивитись без жалю та сліз! Билась лебідкою край шляху, простягаючи руки-крила то до одного, то до другого… Хтось проходив мовчки, дехто співчутливо пошепки кидав: «Не бачили», та йшов далі…
Не минало жодного дня, щоб не велася мова про батька...
Через роки став зрозумілим і погляд Емілії Козіцької, яка, будучи раніше на посаді голови сільради, після війни очолила колгосп. Щоранку, поспішаючи мимо подвір’я Куровських до контори, кидала погляд на дітей, що дивились на неї жалісно. Чого більше було у тому погляді? Співчуття чи каяття за донос? Іноді, не маючи сили витерпіти тих два проникливих погляди, кидала звично завчене: «Повернеться ваш батько, обов'язково повернеться. Ви тільки чекайте».
Чекали.
...Пережили й голодний сорок сьомий. Впереміш з гіркими слізьми їли млинці з лободи, гнилу картоплю, що залишалась на полі чи чужому городі, яку ще й доводилось виколупувати з мерзлої грудки.
Зринають у пам’яті Марії мамині очі, сповнені розпачу і сліз, бачить її посивілу голову біля груби, чує слова-вмовляння, адресовані їм, дітям: «Якщо не хочете йти за колосками, щоб супу зварити і затовкти, то я вже засовую голову в грубу і не буду журитися, що дати вам їсти». І тоді перелякане дівча, у якому ледь трималась душа, брало за руку свого молодшого братика і йшло за село, бо ж хотіло, щоб жила мама… саме того не розуміючи, що рятувало ще й себе та Михайлика. А через те, що були малі та неграмотні, не знали про наказ Сталіна – «за розкрадання соціалістичної власності карати нещадно». Адже жорстоких випадків було багато. Судили за колоски, зібрані на стерні, за мерзлу картоплю, за голівку соняшника, знайдену на ріллі, бо все це було колгоспним, а люди – нічиїми. Вони мали право вмирати... Потрібно було бодай дожити до весни.
Дожили. До першої лободи. До акацієвої кашки. До щириці. А запах того першого хліба не забудеться довіку. Перехрестившись, набожно різали його, брали по шматочку, намагаючись не зронити ані крихти.
«Господи! Яке то щастя – лягати спати й знати, що на столі лежить кусочок чорного окрайчика», – не раз пізніше повторюватиме Надія.
Дитинства ні в Марії, ні в Михайла, по суті, не було. А радощі його - такі скупі, такі солоні, як мамині сльози біля палаючої грубки...
