Надія Гуменюк «Голос папороті»
Килинам простіше. Хоч всяке бува,
Хоч часом тужливо й зрадливо –
Вони молодички чіпкі, як трава,
Й здається, щасливі. Можливо…
Бо що головне? В полі – бульба, в печі –
Наваристий борщ вічносущий,
Та щоб чоловік уночі на плечі,
Путящий та в міру питущий.
Щоб діти слухняні й свекруха незла,
До свята – пиріг та обнова,
І щоб у хліві неодмінно була
Породиста дійна корова.
Килинам простіше… Цей світ – для килин,
У ньому й порядок килинський.
А ти… Звідки, Мавко, з яких праглибин
Явилась ти в ліс цей волинський?
Вся зіткана з вітру, з роси, з таїни,
Зі світла й вербової крові,
Навіщо ти стала посеред весни
Оголеним нервом любові?
Болотяне царство… Його не пройти…
Воно ж не відпустить, ти знаєш,
Того, хто до себе не зміг дорости.
Кого ж ти, чого виглядаєш?
Як боляче пальчика серп розітнув…
Як болісно серце мелодія крає…
Ти дух, що розбуджує душі від сну,
Ти мрія, що їх осяває.
Неждано зійдеш у задуму лісів,
Майнеш серед них, як знамення гаряче,
Й котрась із килин серед бульб і борщів
Погляне у небо й заплаче.
