"ПОБАЧЕННЯ В ОСІННЬОМУ ПАРКУ"🍂
У тихім парку осіннім
зустрілись дві самóтності,
Два різних світИ,
дві душÍ, плоть і кров;
Розбивши, мов скло,
стÍну
невідворотності,
До них янголом святим
завітала любов.
Дві до́брі, мирні галактики
крізь про́стору й ча́су шалених швидкостей...
А ні фізики, а ні дидактики
їм закони не підвладні тепер.
В парку - осінь золота́,
барвисте листя облітає,
Клин журавли́ний із землею попрощався.
Шум дощу щемли́вим сумом огорта́,
З гілок оголених збіга́є
сльозою у повільнім вальсі.
Жар від íскор гороби́нових
слідом за вітром вÍється,
Освітлюючи мо́рок напівтемряви каштанової.
А вони... - Їм так солодше мріється
в яскравім ся́єві зорÍ вечірньої шафранової.
Сидя́ть на лавці в парку
вони в красі цій дивовижній,
Розчинившись в обіймах
одне о́дного палкИх -
Юнак милий, дÍвчина ніжна,
іще не дружина і не чоловік.
Обру́чок золотих безиме́ннії пальчики
іще не пізнали на юних руках,
Лиш від блиску очей їхніх
сонячні зайчики
Запалили вогні теплі
в жовтих кущах.
Букет хризантем
шаллю білою вкрив
Її коліна, що змерзли
від холоду вечірнього... -
Ці квіти у дарунок
для неї приніс він,
як символ любові чистої й вірної.
Вітер пе́стить її русявий локон,
З його довгим грається шарфо́м;
Дощ загортає все у во́гкий ко́кон,
Але під парасолею єдиною
їм затишно обом!
Їх серця́ б'ються гучно і часто,
Їхні подихи злилИся в один;
Кожен з них має справжнє багатство -
вона є у нього, а у неї є він!
Буде весілля, родина і діти,
побут щоденний, будні й свята́,
Та усе́ це - лиш згодом,
А зараз в цим світі
у щасті безтурботному кожен з них літа́...
Блискуче золото осіннє
замітає всі стежки́ імли́сті,
В темних плямах калюж
акварелі свої розчиняє;
Загорну́вшись у ковдру м'яку́,
В туману вологій колисці,
під шепіт крапли́н дощових
похмурий день тихе́нько засинає.
А вони все сидя́ть у ти́ші цій дивній,
Боючи́сь Птаха Щастя
злякати щомиті,
Все намагаючись наївно
цей час швидкоплинний
хоч на хвильку одну зупинити...
І тут рукою змерзлою з кишені
Дістає він коро́бочку
з оксамиту червоного
І у долоню їй кладе,
Й пелюстка́ми рожевими
щоки вмить наливаються
від хвилювання непідро́бного.
Вона з трепетом ніжним її відкриває,
І рум'я́нцю вогонь вмить вкриває лице́:
В тій коро́бочці зіркою
яскравою сяє
Символ вічної любові -
золоте кільце!
Вона поглядом світлим його полони́ла,
І в коханих очах прочитала збентежених
Єдине питання,
котре́ без слів зрозуміла,
Й зашарÌвшись, у відповідь
кивнула йому стверджувально.
І на пальці кільце засіяло, мов сонечко,
В поцілунку гарячім злилИсь їх вуста́.
Щастя випита чаша
до самого донечка.
Хоч на двóрі зараз осінь,
та в їх серця́х - весна́!
Не розлу́чать їх тепер
ці дощі холодні,
Почуттів вогонь палки́й
не згасять бу́йнії вітри́!
В життєвим морі поруч -
у радості і в го́рі -
будуть пливти́, мов кораблі, тепер вони завжди́!
...Хмура сіра дни́на
вже зовсім стемнÍла.
Пізній вечір все зану́рив
у таємничу дрьо́му.
Дуже швидко мить лірична пролетіла
побачення осіннього,
І час іти додому.
Парк, як свідок мовчазни́й
двох сердець єдна́ння,
Проводжає урочи́сто
їх "Маршем Весільним";
Під му́зику вітру співає піснÍ
та шле закоханим вітання,
Осипаючи їх шлях серпа́нком зорецвÍтним.
Одне до о́дного прили́нувши,
купаючись в коханні,
Попливли́ вони алеями
по шовко́вим килимáм
із листя золотого;
І парк їм шепче на прощання
крізь туман:
"Ви будьте, друзі, найщаслИ́вішими!
Лíта многая і радісная вам!"
(Наталі Орішко)
