Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Т.Шевченко
Цього дня сонце дуже високо піднялося над пагорбами. Воно нещадно обпікало спину та відкриті ділянки тіла. Роса приємно лоскотала босі ноги, що ступали та пригинали стебла густої соковитої трави. Як же гарно бігати босоніж біля лісу, коли рання роса ще не встигла випаруватись, та є вільний час! Але саме зараз цього вільного часу не було, і байдики бити Тарас не міг, бо вів нагору отару біленьких крихітних ягняток. І хоча, на перший погляд, це здається легким, але той, хто так думає, сильно помиляється. Отже, йти з отарою на пагорб, та ще й на крутий – справа не з легких. Під час руху у нього почали підгинатися ноги, голова боліла, а дихання не вистачало. Нарешті хлопець дістався кілків, біля яких припинали худобу, недалеко від них були корита з прохолодною, але каламутною водою. Відхекавшись, Тарас трохи угамував біль у грудях та підвівся з землі. Подивившись на отару та порахувавши ягнят, він заспокоївся, бо всі вони були недалеко: одні пили воду, а інші качалися у високій траві, але загалом всі вони поводилися на диво спокійно.
Посміхнувшись, хлопчина окинув поглядом невеличку торбу, що приніс із собою і дбайливо сховав у траві, накривши від сонця великим листком лопуха. Раніше торбу йому складала мати, але тепер він робив усе сам. У ній було трохи черствого хліба та пляшка молока. Ця бідна їжа була йому і за сніданок, і за обід. Про вечерю взагалі можна було забути, бо дома багато голодних ротів, а мачуха відносилась до нерідних дітей, як до тварин: один раз дасть поїсти, а інший - ні.
Поки він так розмірковував, до нього підібралося ягня та смикнуло за вухо, подивившись на торбу, що лежала на траві. Трохи поївши, Тарас зібрав крихти хліба та простягнув іх ягняті. Відчувши, що голод відступив, взявся за малювання. В таку мить лише воно захоплювало, допомагало відганяти все погане та викликало якісь позитивні емоції. Особливо у ті дні, коли не стало матері, а потім і батька. У школі, де Тарас підробляв, були заможні діти з якісними пензлями, фарбами та папером. У порівнянні з їхніми інструментами його і близько біля них не стояли, адже це були лише подряпаний пергамент та шматок вугілля. Мить, коли він вугіллям торкався пергаменту, була незабутня. Малював дуже довго, але коли підводив очі, серце наче кров’ю обливалося: зверху бачив не мальовниче село, яке малював, а понівечені хатини кріпаків та заможні маєтки пана, що не знав голоду та страху.
Сонце почало припікати ще дужче, в голові паморочилось. Тарас подивився навкруги і… було пусто. Всього два – три ягняти. А де ж інші?! У цей момент йому здалося, що земля йде з – під ніг, що є павутинка, до якої не може дістати! Потрібно було когось шукати, кликати на допомогу, але деякий час він просто стояв, а потім…а потім заплакав. Сльози заливали обличчя, а хлопець був безсилий їх стримати. Мабуть, не було такого моменту виплакатись з того часу, як пішла з сім’ї старша сестра Катерина. Поки вгамовував свій розпач, навіть ті ягнята, що були, розбіглись. А якщо він їх не знайде, що буде з ним та братами й сестрами ?
Не розуміючи, що робить, хлопчина підвівся на ноги та побіг по цьому клаптику землі, який на той час здавався неосяжним. Біля пагорбів розкинувся ліс, він був дуже густий та, здавалося, безкінечний. У горлі пересохло, коліна вже боліли, ступні були закривавлені, бо бігати босоніж боляче. Він ледве знайшов кілька ягнят, а інших як корова язиком злизала. У ліс бігти було вже марно, бо, зайшовши, ти навіть не встигнеш помітити, як заблукаєш.
Коли вже залишив останню надію, Тарас почув своє ім’я, яке хтось голосно вигукнув. Голос був такий знайомий та рідний, що, не повертаючись, він здогадався хто його кличе. Це була Оксана. Дівчина була на три роки від нього молодша, але не за віком розвинута. Її очі, карі і великі, здавалося дивляться у саму душу. Вона підійшла, незграбно обійняла і спитала про те, що трапилось. У той момент йому здавалося, що виливає душу не подрузі, а матері, яка розуміє з півслова та знає, що робити, аби заспокоїти. Говорили хвилин десять, не більше, і на душі стало легше. Але він усвідомлював, що ягнят немає і на сім’ю чекає велике покарання. Оксана, прочитавши ці невтішні думки, усміхнулась і махнула рукою в бік сусіднього пагорба, де паслися кудлаті старі барани та вівці, але серед них можна було чітко побачити маленькі білі цяточки. Тоді, як кажуть люди, у хлопця наче виросли крила, і він, зірвавшись, підбіг до дівчини, обійняв ії, та поцілував. Вона розгубилася, а Тарас зрозумів, що вона йому подобається більше ніж подруга, і не як мати, а як дівчина. Ось так, постоявши з хвилинку, вони посміхнулися, взялися за руки, та, жартуючи, побігли збирати ягнят.
«Мабуть, життя не може бути сповнене лише невдачами, іноді щось звичайне може зміните сенс нашого життя на краще», - розмірковував Тарас, лежачи на траві і дивлячись з Оксаною на захід сонця …