Шевченків скарб
Двісті років вже минуло
З дня народження Шевченка.
Кожне серденько відчуло,
Як страждала наша Ненька.
Пам’ятаємо його,
Хоч багато літ пройшло.
Він «Кобзар» нам передав,
Цінний скарб подарував.
Безцінний скарб,Шевченку,твій,
На жаль про це не кожен знає.
Народ вкраїнський,наче рій,
За медом в чужину літає
А скарб потрібно берегти,
Від ворогів оберігати.
І крізь віки його нести,
Щоби нащадкам передати.
Борець словом
Ти вразив мене своїми віршами,
Наповнив любов’ю наші серця.
Ти душу обняв словами-руками,
І вдячності нашій немає кінця.
Кращого поета у світі немає,
Ніхто не зрівняється з Тарасом повік.
На різних мовах «Заповіт» лунає,
Покоління єднає із року у рік.
Шукаємо схожості,батьку,з тобою,
Для нас здобував словом вільне життя.
За рідну Вкраїну стояв ти горою,
Відкривши безмежні простори буття.
Уже світає
Його у цілім світі знають,
Ззавжди звучать його слова.
Малі й дорослі – всі читають,
Шанують й люблять «Кобзаря».
Як книгу знану розгортаю,
То серце б’ється і тремтить…
І ось уже пісні співаю,
В душі – аж полум’я горить.
Отак порину у минуле,
Шевченка там зустріну.
І прагну я,щоб не забули.
Як він любив Вкраїну.
Хоч був він сином мужика,
У серці біль та скука.
З простого виріс кріпака,
І став володарем у царстві духа.
Огненне слово серце пройняло,
І ранило глибоко в душу.
Уже світає…сонечко зійшло…
Із «Кобзарем» прощатись мушу.
Пам’яті Шевченка
Ти помер і поховали
Тебе на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.
Саме так заповідав нам
Своїми рядками.
Жаль,Кобзарю,наш Тарасе,
Що ти вже не з нами.
Ти покинув і полинув
До самого Бога.
За тернисту твою долю
В рай тобі дорога.
Поховали і повстали,
Кайдани порвали,
Як здобули славу-волю,
То Тебе згадали.
Об’єднаймося ж, брати мої!
Об’єднаймося ж, брати мої:
Ліси й океани,степи і гаї.
Об’єднаймося ж, дочки України:
Воля й турбота,кров і руїни.
Об’єднаймося ж, діти Кобзаря:
Захід і Схід, небо й земля.
Об’єднаймося ж, онуки Пророка:
Воля й неволя,зозуля й сорока.
Об’єднаймося ж, нащадки Шевченка:
Іван і Петрусь,Надія й Оленка.
Об’єднаймося ж, божі створіння,
Щоб не забути своє коріння.
Старесенький «Кобзар»
Беру старесенький «Кобзар»,
Який батьки мої читали.
Ледь світло подає ліхтар,
Давно ці сторінки гортали.
Читаю стомлені рядки,
Уже прочитані до болю.
Омиті кров’ю сторінки
Переглядаю із журбою.
Та враз – і зіронька зійшла,
Сліпучим сяйвом освітила.
Як добре,що вона прийшла,
В минуле двері відчинила.
