🍁 ОСІННІЙ ЕТЮД 🍂
Запáхла осінь чорнобривцями в садáх,
Застигла крáплями бурштúну
на стиглих зéрнах колоскÍв пшениці.
Кружляють в сірім небі безупúну
жовтого листя стрімкÍ веренúці,
І вітер фýгами гучнúми завиває
у сухих солóм'яних скирдáх.
СпустÍле поле
проводжає одиноко
В далекий вúрій відлітаючі
зграї сизих журавлÍв.
"На жаль, скінчúлася порá
безтурботних літніх днів!..." -
Полум'Яною гÍлкою махáючи,
шепче мудра старéнька топóля
Із сумом тихим, світлим та глибоким.
Осіннім бáлом в небі темно-сÍрім
прáвлять грÍзні хмари,
Холодним заливаючи дощéм
ярú, лісú соснóві та долúни.
Один лише від вітру незгасúмий
Горить-палає жар терпкóї горобúни
під помарáнчевим плащéм,
Яскравою зорéю, мов вогнЯми,
освітлюючи цей суворий світ
своїми грóнами...
Та час від часу осінь все ж дарує
погоди сонцесЯйної картини,
Похмуре небо прикрашаючи умить
лазурóвим, м'якúм, теплим світлом.
За стéбла трав сухих чіпляючись, летить,
неначе юність, "бабине літо",
Мов сном, мерéживною хусткою
вкриває все й гаптýє
срÍбним серпанком тонкóго павутиння...
Проте, нас осінь дуже мало
радує гарними теплими днями,
І не почують солов'Їних
наспÍвів оксамúтові гаЇ’.
Вже перших зáморозків сивих
кóні мчать гнідÍ’,
Яких зимú майбутньої
вітрú півнÍчні осідлали.
Висúть в повітрі вóгкому
від диму багать їдкий запах,-
Мов давні рукóписи,
згадки горЯть
про почуття сокровéнні, сердечні, глибокії.
В думкú вповзаючи у потаємні,
крадéться тихими крóками
Лірична меланхолія
на тóнких м'яких лапах.
І сонця кругла куля жовта
не так теплом вже землю огортає;
Світанок в холодній імлÍ’ зустрічають
темні узлісся, наче в дурмáні.
Як у колúсці, у хмаркáх
пухнастих вýсів густого тумáну,
Серед полóгих берегÍв, немов у ковдрі,
річка срібляста мирно дрімає...
Лиш тільки осінь,
як у гри красивої фінáлі,
Увесь життя сенс розкриває,
підсумовує поразки й перемоги.
Хтось вбачає в ній початок,
а хтось - кінець великої дорóги,
Кóгось бáжаною зустріччю осяє,
а комýсь розлукою сумнóю
серце ущент розбиває.
...Мокрим прілим листям
пропáхлася природа.
Летять так швидко дні.
Та серце все ще мріє!
Руда чаклунка-осінь пелюсткú
багряні й золотÍ по вітру віє,
Застеляючи стежкú барвúсті
до сивочóлої зими приходу.
(Наталі Орішко)
