03.09.2022, понеділок — 222 доба війни. 276-й день року. До Нового року — 89 днів.
*
Ще пахне сіно. Ще рояться оси.
Ще у дуплянках солодко медам.
А вже вночі навшпиньки ходить осінь
і полум’я жоржин задмухує садам.
*
Пробачте, осінь, я вас не впущу.
У вас мороз на скронях.
Не барабаньте пальцями дощу
вночі по підвіконнях.
Я краще ось пораджу вам —
вдягніть пурпурні шати.
Бо вже пливе Левіафан,
і треба поспішати.
*
Ставить осінь на землю свою
золоту жирандоль.
І, ковтаючи сльози,
одягши на плечі сукману,
перемотує літо
на чорні котушки тополь,
шиє голим полям
нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі...
І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать
у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом.
І воно мені каже: — Прощай!
І хитає над шляхом
порожні гнізда грачині.
*
Осінній день, осінній день,
осінній!
О синій день, о синій день,
о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! — та сама.
Останні айстри горілиць
зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць,
летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав,
багдадський злодій.
І плаче коник серед трав —
нема мелодій.
*
Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.
Стоїш, як стогін,
під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля.
З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.
І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’яті
в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.
*
Ті журавлі, і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко —
рученьки вербові! —
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без якої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ,
а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.
*
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина —
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика, і час,
і Ваша скрізь присутність
невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
*
Самі на себе дивляться ліси,
розгублені од власної краси.
Немов пройшов
незримий Левітан —
то там торкнув їх пензликом,
то там.
Осінній вітер одгуляв, затих.
Стоїть берізонька —
як в іскрах золотих.
*
Красива осінь вишиває клени
червоним, жовтим, срібним,
золотим.
А листя просить:
— Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить:
— Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси — як вино.
Ворони п’ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.
*
На цямру монастирської кринички
схилила осінь грона горобин.
Сюди колись приходили
чернички,
блакитну воду брали із глибин.
Мені приснились їхні силуети.
Сама печаль, і профіль — як зима.
Чудний народ —
художники й поети,
усе їм сниться те, чого нема.
Усе їм сниться те, чого й не буде.
І кожен з них і мудрий, і дитя.
По срібній линві тої амплітуди
проходять дивні видива буття.
І цілий світ, і ось така дрібничка —
димок туману в пригорщах долин,
і кухлик той, і та в яру криничка,
і обважнілі грона горобин...
*
Розвиднилось траві
— такі упали роси!
Ще, може, буде трішки не зими.
В лісах блукають
згорблені колоси —
дерева, неприкаяні, як ми.
Їм сумно, як і нам. Ніде немає літа.
Од холоду в ногах посиніли дуби.
Лиш там, де лось лежав,
земля була зігріта,
тихесенько ростуть
здивовані гриби.
ЛИСТОПАД
почервоніли яблука-циганки
високе небо проворонив дах
і вогнища мов кинуті цигарки
щоночі дотлівають по садах
сади стоять обдмухані вітрами
листки летять киваючи гіллю
і хто тут я статист цієї драми
згрібаю їх згрібаю і палю
вони горять нічого не питають
німим городам руку золотять
минуло літо от і облітають
а облетіли от і шелестять
ОСІНЬ ДИКУНСЬКА
Кошлатий вітер-голодранець
в полях розхристує туман,
танцює юродивий танець,
б’є в бубон сонця, як шаман.
І, настовбурчивши окраси —
зап’ястя, пера, пояси, —
гудуть зелені папуаси,
лисніють литками ліси.
Тупцюють з вивертом і свистом,
трясуть глицевий тамбурин
і вигинають мускулисто
янтарні спини стовбурів.
Сосновим потом пахне пряно.
Гугнявить бубон в жовтий рев.
Дрижать скелети дерев’яні
іноплемінників-дерев.
Бредуть приречено — ні скарги —
високі бранці край доріг...
І падають багряні скальпи
шаману сивому до ніг.
ОСІНЬ ЖАГУЧА
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть
до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить.
А вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко
черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серці літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь
в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!
ОСІНЬ УБОГА
Прошкандибала осінь по стерні,
ввіткнула в степ цурупалля,
як милиці.
Летів козак на білому коні,
гукнув їй:
— Тітко, чей же, натомилися?
Хутчій давайте руку, підвезу.
Аж до якого двору вам під’їхати?
Заморосило осінь у сльозу.
— Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.
Все роздала, червінці й дукачі.
Чужі курчата розклювали просо.
Убога торба — хмара на плечі,
іду в полях, голодна, гола й боса.
А вже цвяхами колеться стерня,
і крутить хуга біле перевесло.
Ти краще злазь, козаче, із коня,
копай могилу, поки не підмерзло.
Вкопай тепла земного.
Поклади
на тихі груди снігову намітку.
А в головах у мене посади
жовтогаряче сонце, як нагідку.
*
Вже в стільниках стерні
немає меду сонця.
І дика груша журиться: одна.
Лиш клаптики червоного суконця
шляхам лишає сіра далина.
Проходить осінь,
посмішка землиста.
Скляніють очі неба і води.
Суху розмову полум’я із листям
до ночі сумно слухають сади...
*
Стриптизи осені,
і дріж святого Вітта,
і самотканий дощ,
і сонця лиш на чверть.
І вже дотлів цвітастий ситець літа,
оцим полям набираний на смерть.
Душа полів, ти пам’ятаєш стерні?
Оцю печаль, покинутість оцю?
Останній пензель
літньої майстерні —
тополя зронить краплю багрецю.
Змарніє день, зіщуляться берези,
замре коріння в сизій мерзлоті...
Убоге поле, ми з тобою Крези,
десь наше зерно — гори золоті.
*
Фанерні журавлі
не полетять у вирій.
Хіба що оживуть... але коли, коли?
Над ними ключ летить,
і щось у небі квилить:
а ми ж вас, ми ж вас, ми —
а ми вас кли-ка-ли!
І дощик моросить.
Гніздо прибите криво.
І струшується ліс
над трасою вві млі.
Де небо? Де земля?
І як підняти крила?
Фанерні журавлі...
Фанерні журавлі...
*
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить:
— Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
*
Осінній сад ще яблучка глядить,
листочок-два гойдає на гілляках.
І цілу ніч щось тихо шарудить,
і чорні вікна стигнуть в переляках.
Між стовбурами пробігає тінь...
А у світанків очі променисті.
То білий кінь,
то білий-білий кінь
шукає літо у сухому листі.
*
Одклекотіли гуси й лебеді.
Вже їх чекає десь лиман.
І привидом князівни Либеді
над річкою встає туман.
*
Лев дивиться на осінь. Вона жовта.
Вона — як він, і жовта, і руда.
Лев сердиться,
у нього ходять жовна, —
чого вона у клітку загляда?
Не пощастило леву молодому.
Який там сон, який там апетит?
Він, може, хоче в Африку додому,
а тут ця осінь листям шелестить.
*
Далеко там в полях за вітряками
за смутком за туманом за роками —
За смутком за туманом за роками —
Немає там ні станцій ані пошт —
Стоїть мати моя при дорозі
заплітає у коси дощ
*
На оболонях верби у болоньях,
туман, туман — нейлонові плащі.
А коло хати пелехатий сонях
пасе траву в блакитному дощі.
У верховіттях вітер колобродить,
сумує стежка дичками внатрус.
А угорі про таїнства природи
задумався мислитель-чорногуз.
Мені так добре, стіни такі отчі,
такий у серці невимовний щем!
І тільки чую — набрякають очі,
як хмари, перегущені дощем...
*
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав,
хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав:
— Чого ж ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла
не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова.
*
Осіння піротехніка — тумани.
В човнах великі жовті гарбузи.
Чиєсь дитя подибало до мами,
а мама десь на відстані сльози.
І доля десь — на відстані печалі.
І час минув. І виросло дитя.
Вже ті човни
до вічності причалили.
У Зоні віє вітер небуття.
*
Ой із загір’я сонечко, з загір’я,
із-за далеких марев і морів.
Щоранку йде в холонучі сузір’я
одвічний дим одвічних димарів.
Чабанська ватра тліє коло заватри,
на довгій палі шелестить стіжок,
і бурелом громіздко,
мов гекзаметри,
лежить у лісі поперек стежок.
Співає ліс захриплими басами,
веде за повід стежечку худу.
І це вже, певно, зветься небесами,
бо я уже над хмарами іду.
Тут, в небі, тихо. Ані шум потічка,
ні вітру шум, ні пташка лісова.
І тільки десь Іванова Марічка
із того світу кличе його:
— Йва-а-а!..
*
Стоять хатинки набурмосені.
Береться памороззю брук.
Люмінісцентні барви осені.
По ниві ходить чорний крук.
*
Жовтенька квітка хилитається.
А вже нічого не цвіте.
І день, як очі у китайця,
примружений. A la portee
проходять люди і дерева.
Минає осінь. А проте —
як цятка сну, як хвостик лева,
жовтенька квіточка цвіте.
*
Заночували птиці на лимані.
А вранці неба не було в тумані.
А ще ж дорога довга і важка.
Куди летіть? — питають вожака.
Він теж не бачить неба у тумані.
Ночуймо ще раз, каже, на лимані.
Нам не до сну, нам не до, не до,
не до!
Не ґелґочіть,
Господь нам явить небо.
А вранці встало сонце на лимані.
І сходить день,
як пензель Піросмані.
*
Несе Полісся в кошиках гриби.
За болотами причаїлись Охи.
І спорить тиша голосом гарби
із реактивним гуркотом епохи.
Село сосновий виверне кожух
і йде назустріч, як весільна теща.
Осінніх вогнищ кинутий цибух
мале дитя в долоньки переплеще.
Правічну думу думають ліси,
вгрузають в мох столітні дідугани.
Переметнеться заєць навскоси —
горить асфальт у нього під ногами.
Лункі октави дальніх голосів
запише обрій у вечірній простір.
І молодик над смужкою лісів
поставить позолочений апостроф.
*
Ходить дивний чоловік по лісу.
Дивиться, дивиться, шарудить
у осінньому листі.
Розгортає траву,
копирсає паморозь моху.
— Що ви, — кажу, — шукаєте?
Каже: — Себе.
У всіх повні кошики грибів.
А у нього порожній.
*
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
в сучасному селі,
що зветься Сулимівка,
до кінських грив
припадені грудьми,
промчали хлопці —
загула бруківка —
і тільки гриви... курява... і свист...
лунких копит оддаленілий цокіт...
і ми... і степ... і жовтий падолист...
і цих дворів передвечірній клопіт...
І як за сонцем повертає сонях,
так довго вслід
чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях...
В маєтку гетьмана...
Івана Сулими...
*
Вдень ще літо, а надвечір — осінь.
В склепі ночі похорон тепла.
Вийдуть в ранок яблуні, як лосі,
розсохаті роги дибала.
Пийте воду, поки ще ласкава.
Лосі, лосі, жумрайте траву.
Так думки печаль прополоскала,
що, як сад під зливою, живу.
Ой, живу, впівголосу, впівсили.
Відкладаю щастя — на коли?
Скільки цвіту з мене обтрусили...
Скільки яблук з мене продали!..
*
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов.
Ми будемо на «ви».
Чи ж неповторне
можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
*
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно.
Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена
десь звідтам.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь
похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло,
спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться
листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті
вустами.
*
Ти вчора поїхав,
ти ж тільки поїхав учора,
а вже мені будень
диктує дощі та й дощі.
І де ж мені взяти
для дум зрівноважені чола,
для смутків сутулих —
непродощимі плащі?
Вмовляю себе, що тиждень —
це так небагато.
Ну що таке тиждень?
Були й не такі тижні.
При згадці про тебе я гріюсь,
немов при багатті.
Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.
Дороги розмиті,
і чується крик журавлиний.
І ніч проминула,
і сон не приніс забуття.
Тепер я не можу
без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я
усе попереднє життя!
*
Усе змінилось. Люди і часи.
Двадцятий вік уже за перелазом.
Глобальне людство хоче ковбаси,
а вже вона з нуклідами і сказом.
Упала тінь на батьківські гроби.
Вже й чорт гидує купувати душі.
В лісах тремтять налякані гриби.
З дерев стрибають підозрілі груші.
Епоха зашморгнулась, як Дункан.
Спиніться, люди.
Хоч поставте кому.
Поезія потрібна дивакам.
Поети не потрібні вже нікому.
*
Ліс теж змінився. Може, постарів.
Чи траса порозхитувала сосни.
Чи пень старий на старості здурів
і гарну осінь ухопив за коси.
Чи навезли тут жужелиці й скла?
Зміїний цар згубив свою корону?
Радіаційна мжичка попекла,
дощі кислотні вижовтили крону?
Чи вчора з ночі проривався сніг?
Чи молодик вжалився кропивою?
Сумний їжак образився на всіх,
заліг і вкрився листям з головою.
*
Сороко, не кричи!
Я в лісі не стороння.
Я знаю тут усіх, і знають мене всі.
І хори птиць, і цих дубів хороми.
І сосни, сосни, SOS! —
тону у їх красі.
І річечка, де вранці-рано
бобри працюють філігранно.
І лис, і лось, і те осіннє поле.
І та над яром стежечка стрімка.
І той, що вже нізвідки і ніколи
не вийде з лісу і не погука.
*
Твій силует за соснами,
твій голос за ялинами.
Твій крок у храмі осені,
у шелесті трави.
А дятел у беретику
відстукує хвилини.
А ліс несе у вічність зелені корогви.
*
Ой осінь, осінь, барви чудотворні!
Як журавлі кричать твої: — Курли!
Які минають люди неповторні!
Хоч би іще хоч трошки побули!
Уже дерева — як рогаті олені.
Останнє листя облітає з крон.
Душа стоїть у пам’яті як в повені.
І тільки світить бакени Харон.
*
Рожеві сосни... Арфа вечорова...
Але прислухайсь: ми тут не одні.
Он гномики заготовляють дрова
в смарагдовій вечірній тишині.
Малесенькі Гаруни аль-Рашиди
в чарівних капцях,
глянеш — і нема.
Лежить дорога, золотом прошита...
Іде з небес березова зима...
*
Марнували літечко, марнували.
А тепер осінні вже карнавали.
Душа задивиться в туман
і марить обрисами літа.
Чи, може, це приснилось нам
купання в річці Геракліта?
*
Біднесенький мій ліс,
він зовсім задубів!
Він ждав мене і думав про розлуку.
Вже листопад підкрався з-за дубів
і гай знімає золоту перуку.
Синіє день, як пізні капусти.
Приходив дощ,
а потім було зимно.
Біднесенький мій ліс! —
він крила опустив.
Нема грибів, хоч би який мізинок.
Біднесенький мій ліс, хіба уже пора?
А може, ти ще в осені побудеш?
Завернеш птиць сріблястого пера,
одягнеш листя і звірят побудиш.
Про що, про що
скрипить твоя сосна?
Зронило сонце
бурштинову краплю.
І десь хихоче химородь лісна,
що я ж до тебе по снігах не втраплю.
Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан.
Дорога буде — ні туди, ні звідти.
І наче склом затовчений туман,
упала перша паморозь на віти...
*
Старі дуби, спасибі вам за осінь,
за відлітання радості і птиць.
Ще, певно, я затуркана не зовсім,
що чую шурхіт княжих багряниць.
Моя княгине! Ти ідеш вмирати,
піднявши вгору стомлене лице.
Я плачу й можу сліз не витирати.
Старі дуби, спасибі вам за це.
