Сіла на порозі кароока Осінь.
Натрусила листя. Гарно! Не пройти...
А за нею вітер -- плаче і голòсить,
трусить грушу-дичку, аж риплять гілкú.
Вона не зважає. Бавиться намистом.
І мене чекає, хоче щось сказати.
Зачекай, чаклунко. Як змету все листя,
то прийду до тебе, сядем коло хати.
Будем гомоніти. Вже давно знайомі.
І хоч зовсім різні, стали не чужі...
Жовте пале листя, як карткú в альбомі,
трохи постаріло... А ми ж молоді?
Ми, як та калина. Що нам тії зúми?
Що вітри колючі? Хай собі метуть...
Трохи коси сиві... І все меньше гриму...
Та душа ж квітуча? Душі теж цвітуть...
Усміхнулась Осінь. Віддала намисто.
То мені, на пам'ять про її прихід.
Підмела все листя. Стало чисто-чисто.
І забрала в торбу кілька сивих літ...
05.10.2022
Людмила Галінська
