І знов за плечима іще одна осінь,
Раптово позаду знов рік із життя.
Ще більш посріблилися інеєм коси,
Ще нижчі підбори й зручніше взуття.
І зморщок рясніша чітка павутина,
Та то не від літ, а від сміху, мабуть.
Коли наставала сутужна година,
Ховала у посмішці злякану суть.
А сльози ховала в зарюмсану мжичку
І листям опалим вкривала згори.
Минуле складала рядком на поличку:
Нехай полежить собі там до пори.
Бо часу нема, треба рухатись далі.
Тепер кожен день – то маленьке життя.
То ж гріх марнувати його на печалі,
Коли головні - то душі почуття.
Тетяна Лесик
