Робота взяла участь у конкурсі художнього оповідання "Поділись теплом душі..." і зайняла І місце у віковій групі "Юнацтво". Автор Швецова Валерія (Псевдонім SOVA). Порушує актуальні питання сьогодення: булінгу, толерантності, людяності, проблеми спілкування в підлітковому та молодіжному середовищі. Рекомендую для прочитання особистого, і для своїх вихованців.
Булінг (цькування) – тривожна тенденція, особливо для сучасного дитячого і молодіжного середовища. За результатами дослідження, проведеного Фондом ООН Юнісеф у 2017 році, 67% дітей в Україні у віці від 11 до 17 років стикалися з проблемою булінгу впродовж останніх трьох місяців, а 24% дітей стали жертвами цього явища. Найбільш вразливими до булінгу є сором’язливі, зі зразковою поведінкою діти, а також діти, які, в силу різних життєвих обставин, «замкнуті в собі», закриті для спілкування. Найчастіше діти піддаються цькуванню з боку однолітків за свій зовнішній вигляд, переконання, поведінку, а також через різні життєві обставини тощо.
За даними останніх опитувань, майже чверть українських школярів вважають себе жертвами булінгу, а близько 40% із тих дітей, хто зіткнулися з випадками булінгу, ніколи не розповідають про це своїм батькам. При цьому, 44% із тих, хто спостерігав, як знущаються над їхніми однолітками, не реагували на такі факти через острах піддатися аналогічному знущанню. Наслідки можуть бути жахливими. Важливо не залишатися осторонь, бути уважними, не ігнорувати подібних випадків.
SOVA
"ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ (! чи ?)"
Навчальний рік розпочався, як і завжди. Традиційне Перше вересня, ті ж самі друзі, ті ж самі однокласники.
Новина урізноманітнила хоч трішки наше життя - клас ожив в очікуванні новачка. І не дивно – хтось новенький завжди стає постійним об’єктом інтересу та уваги всього колективу. О-о!.. Наш новачок відчув нашу увагу сповна і вже з першої секунди, як він зайшов до класу. По класу поповзли уїдливі насмішки, бо він не виправдав наших сподівань. Особливо були розчаровані дівчатка…
Андрій Ромашов був низенький, занадто худий, я б навіть сказала, якийсь змучений. Серйозний, мовчазний, він пройшов по класу. Виявилося, що він ще й шкутильгає на ліву ногу. «Оце капець!» - прорізало повітря супердотепне зауваження Сашка Іванченка. Всі зареготали. Нікого не хвилювало, який стрес при зміні життєвих обставин може відчувати цей хлопчина. А це цілком природна реакція, тому новачок хвилювався та відчував певний дискомфорт. Можливо, ми були не перші, хто так його зустрів. Він сів на вільне місце і , як черепашка ховається у своєму панцирі, намагався сховатись від нашого «хі-хі», опустивши очі і втягнувши шию в плечі. Він ніби намагався бути непоміченим. Та Сашко Іванченко вже налаштувався… А був він неформальним лідером не тільки в класі, а й у школі в цілому. Поведінка із виявами жорстокого ставлення до інших підлітків – це був його спосіб самовиразитися. Самовиразитися так, щоб уже не забули. Стати таким особливим, важливим і потрібним для оточення. «Я тебе не просто копну, я тебе психологічно і фізично змушу стати на коліна – ось це запам’ятають», – на жаль, ця модель мислення «важкого» підлітка зустрічається дуже часто.
Чому він був такий? Звідки в нього була ця злість? Сім’я заможна, у нього було все, чого не було у багатьох з нас, сам він був вродливий і розумний. Але поговорювали, що його батько був тираном у сім’ї, який не гребував словесними приниженнями і навіть бійками. То, мабуть, Сашко так намагався самоствердитися, довести самому собі, що він «особистість». І своєю зухвалою поведінкою він здобув собі, хай і штучний, авторитет. Звісно, неодноразово він викликався разом з батьками до директора, був під постійним негласним спостереженням класного керівника. Однолітків Сашко вже не ображав, бо всі підлаштовувалися під нього, намагаючись уникати гострих кутів. Але поводився він з усіма зверхньо, навіть зі своїми друзями. А з появою новачка у класі він, на мою думку, почав побоюватися конкуренції, бо розумів, що увага обов’язково переключиться на цього хлопця. А побачивши Андрія, він вже не зміг стримати бажання відчути своє домінування над слабшим створінням. І почалися щоденні методичні знущання, приховані та підлі. Ручка Андрія Ромашова, що лежала на столі, чомусь виявлялась зламаною. Аркуш з образливими словами, непомітно причеплений Андрієві на спину, викликав насмішки Сашкових друзів. Сам Сашко постійно підколював новачка уїдливими словами, чіплявся за будь-яку нагоду засмутити Андрія. Часто на підлогу з парти летіли речі Ромашова, м’ялися зошити, розривалися підручники.
- Ой, Андрюшо, вибач, я не навмисне, - зловтішався Іванченко, нагло посміхаючись в очі Ромашову.
-Буває… - відповідав Андрій.
Він ніколи не відповідав образою на образу, не відповідав на провокації, завжди був привітним, не дратувався через те, що його прийняли недружелюбно. Тільки з часом прийшло розуміння того, як йому, інваліду від народження, було нестерпно все те терпіти. Боротися не тільки з собою (усвідомленням, що ти не такий, як всі), а й боротися за себе, з відторгненням і дурістю нашого «дитячого суспільства». Кожен з нас повинен був усвідомити його біду, бути делікатним гостем у його внутрішньому світі. Та наш егоїзм керував нашими вчинками, бо так було простіше і зручніше. А Андрій був сильніший за інших, він тихо і непомітно боровся. І переміг, хоч на це знадобилося немало часу, сил і терпіння.
… А наразі в класі повторювалися потворні витівки Сашка Іванченка. Іноді це страшенно набридало і дратувало, бо все ж таки не всі підтримували його. Та всі були мовчазними спостерігачами, адже менш проблематично, коли «моя хата скраю - нічого не знаю».
Продзвенів дзвоник з уроку. Всі почали збиратися, останній урок – фізкультура. Вчителька Марина Іванівна вийшла з класу. Іванченко підставив ніжку Ромашову. Далі все відбулося так швидко, що ми не одразу зрозуміли, що трапилося. Хтось спробував засміятися, та наступної миті клас завмер. Андрій упав, а підвестися вже не зміг. Ми з жахом зрозуміли, що Андрій відчуває страшенний біль, бо він став занадто блідий, на чолі у нього виступили краплі поту. Ми підбігли до нього, щоб допомогти йому, насилу посадили на стілець. Андрій мовчав, хоча я помітила, як по щоці у нього скотилася сльоза.
Назар Кутовий обернувся до Іванченка:
-Сашко, це було вже занадто! – пролунав його приглушений голос.
-Що?! Ти щось хочеш сказати? – Сашко намагався виглядати впевнено і зухвало.
-А я і кажу: ти недоумок і ти вже всім набрид!
-Рота закрий! – і Сашко штурхнув у груди Назара.
Я вскочила поміж них, відпихаючи один від одного. Сашко штовхнув мене так, що я мало не полетіла під парту.
- Саня, припини! – якось вже занадто суворо промовив Ваня Лукаш, найкращий друг Сашка Іванченка.
Сашко знітився. Як? Дружбан і той проти нього?..
Хтось покликав вчителів. Нас попросили вийти з класу і йти на фізкультуру. Дуже швидко приїхав батько Андрія. Він виніс хлопця на руках. Я випадково почула: «Тато, я сам упав, так трапилось, був необережний». І тоді я вжахнулася: «Що ж ми накоїли!» Гнів мене переповнював. Я ненавиділа і себе, і однокласників за те, що ми дозволили цьому статися. Водночас і лють, і відчай, і сором розпирали груди. Я влетіла до спортзалу і прокричала:
- Іванченко, ти мерзенний, потворний, обмежений покидьок! І ми всі – покидьки!.. Його винесли на руках до машини. А він сказав, що сам… Ви розумієте, він сказав, що упав сам!.. Ви розумієте?!.
Я довго плакала, зачинившись в шкільному туалеті. Чому ми такі? Чому ми вчасно не зупинили Іванченка? Чому дозволили йому бути таким? Це ганебно. І ми це пречудово знали. Але, перебуваючи у своїй "зграї", ми керувалися психологією натовпу. Свій – чужий… А кому це було треба? Нікому! Озлобленість, забіякуватість, жорстокість Сашка ми могли зупинити. Бо це безглуздо. А Сашко мстився Андрієві не тому, що той слабкий, а тому, що він інший, він – особистість. І Сашко це зрозумів раніше за всіх.
Наступного дня Андрій не прийшов до школи. Його не було більше тижня. А в класі все змінилося. Ми не розмовляли. Говорили тільки за потреби в присутності вчителів. Ми намагалися не дивитися один одному в очі. Хтось дізнався, що в Андрія запалилася нога, що у нього серйозне захворювання, з яким він мучиться ще з народження.
- Ми повинні вибачитися! Так! Ми намалюємо плакат! Напишемо все на ватмані, красиво розмалюємо і передамо Ромашову додому! – збуджено проторохтіла Машка Петрова, і вже стишено додала: - Може, пробачить…
Ми думали недовго, через хвилину хтось тягнув із шафи новий ватман, хтось доставав із портфеля фломастери, хтось – олівці. Ми були дружні, як ніколи. Хтось писав, хтось малював. Сашко Іванченко не писав, сидів за партою, похнюпившись. Його «права рука» Ваня Лукаш підійшов до нас, навіть не оглянувшись на товариша. Трохи подумав, взяв червоний фломастер і написав у кутку: «Вибач. Повертайся. Буде все по-іншому. Ваня».
Через тиждень Андрій був у школі. Правда, до класу його батько завіз на інвалідному візку. Ми всі так хвилювалися, що при його появі всі чомусь автоматично підвелися і привіталися. А далі трапилося вже зовсім несподіване: наш непохитний Іванченко одразу підійшов і вибачився, сказавши, що йому соромно за свою поведінку, він обіцяв, що таке більше ніколи не повториться. Андрій посміхнувся:
- Хочеться вірити, бо, знаєш, якось вже забагато екстриму для мене. Та все добре… Все буде добре!
Ми всі вибачилися. В класі запанувала нормальна атмосфера, і всім від цього було краще. Ми спілкувалися. Андрій виявився дуже цікавим і веселим. Він багато читав, багато чим цікавився, а тому мав для нас безліч історій, якими нас постійно розважав. З Іванченком він спілкувався так, ніби нічого до цього не трапилося. Ми дивувалися і захоплювалися ним водночас. Десь через тиждень він знову шкутильгав «на своїх двох». Він став одним із нас…
Ми грали у футбол. Було змагання між класами. Гравців нам не вистачало, грали навіть дівчата. Капітаном, як і раніше, був Сашко Іванченко. Несподівано для всіх до нього підійшов Андрій Ромашов і тихо, але впевнено сказав:
- Я теж хочу грати. Нападник з мене, звісно, ніякий, а от у воротах я постояв би… Я зможу.
Якусь хвилину вони дивились одне одному у вічі, ми затамували подих. Іванченко простягнув м’яча Андрієві:
-Я знаю. Давай!
Ми грали з таким натхненням! Але все ж таки хвилювалися, що Андрій може травмуватися. Обійшлося. Більше того, наш воротар не пропустив жодного м’яча. Наша команда перемогла. Безмежно щасливі, ми обіймалися і верещали. А далі тривало шкільне життя. Все було настільки ідеально, що навіть не вірилося. Ми навіть після уроків часто залишалися, всі разом розбирали домашку.
Та одного разу Андрій знову не прийшов до школи. Все виявилося занадто складним, Андрій потрапив у лікарню. Лікування було тривалим, та, на жаль, прогнози були невтішні. Йому ампутували ногу. Той випадок, коли Андрій упав серед класу і не зміг підвестися, знову постав перед очима, почуття провини нависло і гнітило. Ми розуміли, що проблеми з ногою у нього були ще до нас, та все-одно невизначене «Якби…» мучило совість. Потім була довга реабілітація. Ми всім класом писали йому листи, іноді дзвонили, розповідали про життя в класі, намагалися хоч якось розважити. А коли він повернувся у школу, ми розгубилися. Ми не знали, як поводитися, було моторошно. Нам, а не йому, здавалося. Він ошелешив знову нас своєю поведінкою:
-Та чого ви? Все ж добре! Все-рівно вона в мене постійно боліла, а тепер боліти нічому буде.
Ми знали, що йому було боляче. Були вражені, як він може про це жартувати. Та він жартував, хоч, звісно, йому було дуже важко. Мабуть, не хотів, щоб його жаліли. А, скоріше за все, він не хотів, щоб ми, здорові, не відчували поруч з ним незручностей. І що б не трапилось, він говорив: «Все буде добре!» - і рухався далі. А ми намагалися допомагати, чим могли.
Ще був яскравий епізод з протезом. Андрієві вже можна було пробувати з ним ходити, та у сім’ї не вистачало коштів - занадто багато пішло на лікування. Ми були страшенно раді, коли дізналися, що наші батьки одноголосо вирішили їм допомогти. Багато хто відгукнувся на це. І у Андрія з’явився протез. Не буду розповідати, як складно йому було навчитися з ним ходити, скільки проблем було. Головне, що наш Ромашов і з цим упорався. Здавалося, що його навіть не бентежило те, що у нього протез. Одного разу, коли ми розмовляли, мова пішла про мрії. Кожен щось говорив. Андрій сидів замислено, а тоді сказав:
-А я мрію стрибнути з парашутом…
У класі запала якась незручна пауза. А Ромашов додав:
-Тільки я перед цим протез зніму, щоб ненароком не злетів і не прибив когось по голові…
Ми ще довго сміялися з цього жарту. Ромашов умів жартувати.
А потім ми закінчили школу, роз’їхалися хто куди. Іноді зустрічалися, розмовляли. Та згодом наші зустрічі були все рідше і рідше. У кожного було своє життя.
Я натрапила на нього в соцмережі. Виявляється, у Андрія Ромашова в «Інстаграмі» свій блог. Ми почали спілкуватися: листувалися, телефонували один одному. Я раділа, що у нього все гаразд, я навіть захоплювалася ним, бо досяг він значно більше, ніж дехто з нас. Він закінчив університет. У нього улюблена престижна робота. У нього новий автомобіль, яким керує він сам. Квартира в місті. Чарівна дівчина. Він зробив свій блог, в якому описує ситуації зі свого життя з метою реанімувати тих, хто знаходиться в психологічній «комі» через інвалідність. Багато хто сприймають побачене, почуте, прочитане дуже буквально і приміряють все не себе. А йому хотілося дізнатися думки різноманітних людей з обмеженими можливостями. У нього величезна кількість підписників. І сам він красивий та успішний. З ним надзвичайно цікаво і весело було спілкуватися. Андрій постійно розповідав якісь історії, пригоди. Їх у нього, як і колись у школі, було безліч, бо за родом своєї професії він часто подорожував. Ми часто реготали годинами. Іноді згадували дитинство, теж сміялися, але неприємний присмак недомовленості відчутно нависав наді мною, гнітив, дошкуляв. Мені здавалося, що Андрій відчував те саме. Адже не завжди було так добре, мучила совість при спогадах про те, як ми, маленькі жорстокі покидьки, колись зустріли у класі новачка. Я не хочу навіть уявляти, як би я почувалася, опинившись на місці Андрія. Він так страждав фізично! А ми… Ми ж могли його остаточно зламати. Стати останньою краплею. Слава Богу, ми зупинилися вчасно. Та совість і почуття провини все ж таки не давали спокою.
І одного разу у мене вихопилось:
-Вибач…
-Ти здуріла? За що? Я нічого не пам’ятаю, - він легко і невимушено засміявся.
-Але ж…
-Я вдячний вам, що ви мене зробили одним із вас. Більше того, саме ви вперше дали мені можливість повірити в себе, коли довірили мені, хромоногому чудилі, свої ворота і тицьнули в руки м’яча. Я мало не вмер від щастя, коли вперше вибивав м’яча на поле…
Він ще щось теревенив, а я слухала мовчки – мене щось заціпило. Котилися сльози… Ні, я не плакала, але ці підступні сльози текли по щоках, наче їм вже зовсім не було місця в очах. А він все щось говорив і говорив, не замовкаючи, наче відчував, що я зараз не можу нічого промовити. А я слухала і думала про те, який же він молодець, про те, що він найкращий серед нас, найсильніший, найрозумніший, найвитриваліший, наймудріший, най… , най… .
-До речі!.. - випалив Андрій. – А я все ж таки стрибнув з парашутом! Уявляєш? Як і мріяв! І нікого своїм протезом не травмував. «Полёт прошёл успешно!»
-Я пишаюся тобою, ти красавчик! – промовила я, і ми знову сміялися.
-А я завжди казав, що все буде добре!
Життя складне. Наявність інвалідності, безумовно, підсилює негатив в думках. Складається усвідомлення власної безпорадності в багатьох аспектах звичайного життя. Постійний стрес, що зароджується із думок і допитливих поглядів оточуючих, добиває останнє прагнення до руху далі. Неймовірно складно боротися з усіма стереотипами про різко обмежені можливості інвалідів. І невідомо, як виходити з цього колообігу… Але це не про Андрія. І зовнішні, і внутрішні обставини вимагали обточки характеру. Ми не розуміємо, але такі, як Андрій, часто набагато сильніші за нас, здорових, бо змушені боротися зі своєю бідою і з нашою жорстокістю. Наш друг мужньо впорався. Бажання робити все, як усі, підстьобувало Андрія робити немислимі речі. Він взявся за «долото», і повільно виточує свій успіх в брилі психологічних і фізичних перешкод. А у вільний від цього виснажливого процесу час веде свій блог, розширюючи межі свого світосприйняття і його читачів. Баланс емоцій і сприйняття життя був знайдений. Моя історія присвячена не людям з обмеженими фізичними можливостями. Я ніколи так не скажу про нашого Ромашова. Він не такий. Це людина з необмеженими можливостями. Необмеженими!
