Оповідання
учениці 6-го класу
Топільської ЗОШ І-ІІІ ст.
Дворічанської районної ради
Харківської області
Сулакової Марії
Це сталося 16 липня 2014 року. Спекотної літньої днини пожежники займалися своїми справами, чекаючи на виклик. Адже вони постійно перебували в очікуванні тривоги. Троє з них грали в карти, інші спілкувалися, а пожежник Петро Іскра – перевіряв справність пожежної машини.
Раптом вони почули звук сирени, це означало що десь сталася пожежа. Диспетчер назвала адресу. Рятівники швидко зібралися: одягли захисні костюми, взяли каски, сіли до машини та поїхали на виклик.
Пожежа сталася в приватному будинку. Під’їжджаючи до якого, герої-рятівники побачили густий чорний дим. Вони миттєво кинулися гасити вогонь. До Петра підійшла огрядна жіночка в рожевій сукні. Її очі були наповнені слізьми та відчаєм. Налякана, вона ледь чутно звернулася до нього: «У будинку залишилась моя донечка Оленка!». «Я її врятую, - рішуче відповів рятувальник, - не хвилюйтеся, все буде добре!». Він змочив хустинку водою та швидко побіг до будинку. Полум’я охопило майже всі кімнати, відчинивши двері, Петро відчув гаряче повітря на своєму обличчі. Та наш герой не збирався відступати, йшов уперед, розуміючи, що від нього залежить доля дівчинки. Тільки дим був впертіший за Петра: хмарою стояв він усюди так, що нічого не було видно. Насилу він зайшов до однієї з кімнат, на щастя, вогонь ще не все охопив. Розгледівши через їдучий дим в кутку дівчинку Оленку, рятувальник попрямував до неї. Вона кашляла. Чи то від жаху, чи через дим, дівчинка вже не могла кричати, лише тихенько схлипувала. Герой-пожежник прикрив їй ніс вологою хустинко, аби вона не обпекла легені гарячим повітрям та не надихалася чадом, узяв дівчинку на руки і побіг шукати вихід із вогняної пастки. Інші кімнати вже були охоплені полум’ям. Та лишався малесенький прохід, через який вони хотіли вийти. До виходу залишалося приблизно два метри та вогонь наче виріс поблизу Петра. Чоловік відчув сильний пекучий біль у лівій руці. Пожежник ледве втримався на ногах. Знесилений він ось-ось впустить дівчинку. Пересиливши себе, він вибіг з будинку.
Іскра відійшов від палаючого будинку і опустив Оленку на землю. До врятованої підбігла налякана жіночка та почала обіймати і цілувати донечку. Опинившись біля мами, дівчинка почала заспокоюватися. Її оглянули лікарі, яких по приїзду викликали пожежники: опіків та поранень на її тілі вони не побачили. Оленчина мама підійшла до героя-рятівника, міцно обійняла його та крізь сльози радості промовила: «Дякую! Дякую, що врятували мою донечку!». Іскра не знайшов що відповісти жіночці, адже він не почував себе героєм, це був звичайний день пожежника.
До Петра також підійшов лікар, який сказав: «Чоловіче, у вас опік на лівій руці. Прошу, ходімте зі мною, я огляну вашу рану». Він лише відмахнувся, мовляв, загоїться.
Петро Іскра глянув на будинок. Його товариші вже майже загасили пожежу. Лише де-не-де було полум’я. Вогонь не хотів здаватися.
Іскра подумав: «Як добре що хлопці загасили пожежу і вона не встигла перекинутися на сусідні будинки. Проте я врятував ще одне дорогоцінне життя. Ймовірно, врятував майбутнє України».
Хоча йому не вперше доводилося рятувати чиєсь життя з вогню, але рятуючи дітей, Петро згадував свою сестру, яка маленькою загинула в пожежі. Можливо, саме тому він й обрав собі таку професію, аби жодна людина більше не постраждала.
Він радісно подивився на згарище, на щасливу мати з донькою, і ще раз пересвідчився, що не помилився з вибором професії.