Що пов'язувало Ольгу Дучимінську і невеличке мальовниче село Тяпче колишнього Долинського повіту?
Ольга Дучимінська разом із чоловіком Петром Дучимінським у 1909 році переїздить на нове місце праці – в село Тяпче Долинського повіту. Тяпче було улюблене село письменниці. Старожили й понині добрими словами згадують свою учительку, завжди привітну, усміхнену, доброзичливу. Незважаючи на те, що Ольгу Дучимінську постійно переслідувала австро-угорська та польська влади, вона, без нарікань, узяла роботу, яку змушений був серед народу вести галицький інтелігент, ведучи його до світла. Вчила дітей любити Бога, Вітчизну, рідну мову.
У селі організувала осередок товариства «Союз Українок», часто бувала у читальні «Просвіти», а також у сільських оселях. Була доброю порадницею і помічницею селянок, а разом з тим записувала з їх уст давні пісні, звичаї і традиції. На прохання селянок організовує у жнивну пору захорони (дитячі садочки), восени та взимку навчає дорослих грамоти, веде курси гігієни та домашнього господарства, збирає кошти на навчання обдарованих дітей з незаможних селянських сімей, стає опікункою сиріт, сестрою милосердя для самотніх та покинутих. Все робила з душею, ніколи не вимагаючи для себе якихось привілеїв чи полегші. Такою й залишилася в пам’яті багатьох.
Скромною трудівницею, свідомою галицькою інтелігенткою, яка без вагань бралася при потребі за будь-яку чорну і важку роботу. Село дає їй багатющий матеріал для творчості.
« Я зжилася з селом. Воно любило мене і уважали за близьку собі. Я слідкувала за життям села, життям сільської жінки» (зі спогадів Дучимінської).
Як уже зазначалося, Ольга Дучимінська особливу увагу звертала на обдарованих розумом дітей, і таким був її улюблений учень Лука Павлишин. З ним вона постійно підтримувала контакти і особливо на схилі літ, коли стала самотньою після смерті дочки Оксани.
Частина листів Ольги Дучимінської до Луки Павлишина збереглася і в кожному вона звертається до нього материнськими словами «дорогий сину» і завершує листи підписом «Матуся». У багатьох листах є згадка про село, про його щирих людей. Приміром, у листі, датованому 27 вересня 1975 року письменниця пише: «За запрошення сердечно дякую, але наразі користати не можу. Дуже радо би я приїхала до Вас, але тут у мене важка робота (порядкую свої папери). Але прошу пам’ятати, що Ви мені близькі і дорогі! Тяпче, якому я дала свою молодість, воно мені дороге, там все мені близьке! Маю гарну фотографію з Тяпча і хочу її дати до тяпчанського клубу. І дуже хочу поїхати, приміром з Тобою, бо з ніким не маю зв’язків, а треба десь до когось заїхати. Я все чекаю, що Ти, Дорогий Сину, мене запросиш колись до Тяпча…».
Цікавий лист надіслала «Матуся» своєму «похреснику» 15 травня 1975 року. Це справжній поетичний твір під назвою «Весняна симфонія». «Вітаю Вас, дорогі мої, Добрі мої Друзі – Діти мої є Весною, зеленою травою, квітами пахучими, пташками співучими, квітистими лугами, зеленими полями.
Прийшла Весна на Україну!
Повна чар, краси,
Зелений травень вже
Засватав гори і ліси.
Весна розкинула свою квітисту кирею на всю Землю. Причепурила усе, розвеселила і обдарувала квітом і зеленню: в садах накинула на вишні і черешні білий серпанок, а яблуні усміхаються блідо-рожевим квітом. В городчиках-квітниках розкинула по грядках зірки моронів, синьоокі квіти барвінку, нарциси, тюльпани. Поля вкриті зеленим килимом озимини, а сіножаті закосичені ясною зеленню, по якій порозкидані жовтий козилець лікарський, молочій (кульбаба), підсніжники, бриндушки, а на багнах золотиться лотач. Над рікою стоять верби. Накинули на голови блідо-рожеву вуаль, стоять і приглядаються своїй вроді в дзеркало води. Плакучі верби розпустили свої коси, а вітер їх чеше, пестить, а вони коливаються Богові і Весні (Природі), дякуючи за життя і красу (Гарно бути вербою)…
Весняна симфонія! Це композиція Мами Природи! Потічки шумлять, говорять, часом зітхають, ніби сміються. Коси співають, жайворонки моляться, ластівки щебечуть, воробці цвірінькають і все разом зливається в мелодію гімну. Бракує тільки соловія, але в денному гомоні його щебет губивбися. Хай душа буде святинею для нашої Трійці, слухаймо, що вона нам підказує, творім добро і осягнемо те, що так важко осягнути в життя, а саме – почуття Щастя.
На світі любові не є забагато!
Заки відійду хотіла б її роздать.
Роздавайте другим і любов і сонце,
Роздавайте, Друзі, заки ляжете спать!
Хай живе життя і добрі люди з любов’ю і сонцем у душі!».
У 90-річному віці страдниця написала Луці Павлишину листа, в якому узагальнює своє жертовне життя, перераховуючи удари долі. Але й тут вона сповнена оптимізму і любові до людей.
«Справді, колесо часу обернулося не раз, не два відколи я до Вас, мої дорогі, писала. Доля вспіла не одну колючку вбити в мою душу… Ой, не одну. Жила я все життя по Божим і людським заповідям, по науці моїх добрих, розумних Батьків, які хотіли мене виховати, як казали, на справжню, розумну людину… Але Долі захотілося взяти собі мене в жертву. А люди кажуть: «Так Бог дає». А я вірю в Божу правду і справедливість. Бог не може невинну людину бити і карати… Він же – безконечна справедливість і добро. Так знаємо, так віримо.
А однак у мене виходить все противно. Тому не вірю, що тут «Бог дає», як звичайно люди говорять. Не мішаймо Бога до всіх буденних справ. Це прямо гріх! Я все приписую Долі…
Перша моя жертва «кривда» - це була передчасна смерть батька. Мені було 13 років і я його дуже любила і поважала… Його пам’ять до сьогодні мені свята. А так пішло тяжке життя, повне труду, і вся молодість – це були недуги. В мене були жовчні камені 25 літ з дуже тяжкими атаками. Відтак прийшли всілякі війни. Померли мої сини малі…. Щось переживало матірне серце. А так тюрма на десять літ. Невинно я пострадала… І знов з життя вичеркнулися довгі роки. А так стратила доньку: гарну, працьовиту і добру для людей людину. Я ще не можу опам’ятатися по такій страті. То знов добрі люди потрапили мене очорнити друкованим словом і то зовсім невинно… Це для мене страшний удар! Це мене зовсім убило і я не знаю, що зі мною діється…
От так Тобі, Сину, кажу як воно є… Мій оптимізм і любов до гарних людей мене держить…».
У листах до Луки Павлишина, та й не тільки до нього, бо переписувалася Дучимінська з багатьма людьми, Ольга Василівна розкриває всі грані своє душі і щирого серця, з них довідуємося про її душевний стан, про невтомну діяльність, про її велику віру й любов до ближніх. В цих спогадах вся Ольга Дучимінська.
Ольга Василівна була людиною глибокої і чуйної душі, людиною віруючою, яка зуміла пронести віру в Бога і в людей через все своє устелене тернами життя. Слід сказати, що Ольга Дучимінська збирала кошти на навчання Героя-крутянина Миколи Корпана, пам’ятник якому відкрито в січні 2011 року в Тяпче.
А з вересня 2013 року сьогодні Тяпчанському ліцею присвоєно ім’я Ольги Дучимінської.
