Ой, оксамитові ці трави!
Килим уквітчаних лугів.
А запах — свіжої отави,
де вечір відпочити сів.
Хіба існує щось рідніше,
що так бентежить почуття,
як вітер дотиком колише
смарагдів стебла, мов дитя?
Отак би впасти та й заснути,
прикритись зорями небес.
Руками трави пригорнути,
Звільнити статус від адрес.
Забутись: хто ти і навіщо,
зібрати ранішню росу.
Здобути насолоду вищу
впиватись в магії красу.
Усе мінливе, все не вічне:
життя, кохання, доброта,
щасливі миті та трагічні
і щедрість душ, і пустота…
А трави ці, як ліки всьому,
дозволь торкнутися собі!
Можливо, скинеш вічну втому
буття, в безглуздій боротьбі…
Барчук Р
