— Діти, залазьте вже! Кутя закипіла! — гукає мама з кухні.
Ми швиденько залазимо під кухонний столик, розсовуючи табуретки.
(З давніх-давен існує традиція : коли господиня варить кутю, діти під столом чекають, щоб крупа кипіла. І лишень каша почне булькати, треба гучно мукати, кудкудакати, мекати... Одним словом, закликати в своє обійстя різну живність.
—Му-у-у! Іга-га-га! Ко-ко-ко! Кря-кря-кря! — голосно заречитативив брат.
—Ма, так не чесно! Він вже всіх свійських тварин перезвав! — навмисне штовхаю малого в бік.
— Не всіх! А кота? А собаку?— сміється брат.
Вибираюсь, ображена, з-під столу.
"Що той кіт з собакою? Яка з них користь? Ні молока, ні м'яса, ні яєць..."
— О, вже обдулась! Ну чого ти? Не можна ж в такий вечір один на одного ображатись і сваритися!—мама меле мак машинкою "Мрія".
Ми беремося до горіхів — лупимо молотком раз по горіхах, два по пальцях. Шкарлупи літають кухнею! Та нас ніхто не лає, бо ж правило є правило.
Тато вносить із погреба баночку концервованих вишень і слоїк меду. Мама чаклує над кутею : висипає зварену пшеничну кашу у новенький глиняний горщик, щедро засипає ядра волоських горіхів, дрібненько перетертий мак, вишні разом із соком, а на останок — розтоплений мед.
Виносить кутю у веранду, у холодне, щоб настоялась до вечері.
На покуті, під образами стоїть високий, кучерявий, "грубоногий" дідух , майстерно змайстрований із колосків різноманітних зернових та сухоцвітів, підперезаний цупкоскрученим джгутом із сіна.
Ще влітку, перед початком збору зернових, мама настаралась такого добра, щоб тепер, на Святвечір, радував око і грів серця.
Біля дідуха, на вишитому рушнику, вже охолоджена кутя. На чотири кутки столу, під скатертину, кладеться по добрій жмені сіна, запалюється свічка,вимикається світло.
В хаті тепло та затишно. Пахне сухою травою та квітами, медом і воском. На душі так добре, що, чомусь, хочеться плакати...
На небі засвітилась перша зоря. Всі сідають вечеряти. Першим,великою ложкою, дегустує кутю тато,примовляючи:
— Ой, Морозе - Морозе! А йди-но до нас кутю їсти! А не хочеш куті їсти, то не морозь нам жито-пшеницю і всяку пашницю!
За ним, тричі, і ми смакуємо основною різдвяною стравою. Ложки, після частування, кладемо деньцями донизу і так їх лишаємо до самого ранку, щоб і на тім світі наші пращури посмакували...
Горщик зі святковою стравою ставимо на місце,під ікони, на кубельце з сіном.
Після вечері тато частуватиме всю живність — так годиться.
Я, вкрадьки, поглядаю в шибку, чи бува не загляне Мороз, котрого тато до столу припрошував.
Аж тут, за вікнами:
— Господарі, дозвольте колядувати!
—Колядуйте! — всі ми, хатні, в один голос.
Мама, директор школи, не дозволяла нам, малим, колядувати, тому це дійство для нас було особливим.
Коли ввечері приходили колядники (молодь з нашого села), радості не було меж!
Ми вилітали пулею з теплої хати, щоб першими побачити, хто то.
Компанія хлопців і дівчат налічувала, часом, зо два десятка!
Всі заходили до веранди і впевнено та гучно :
"Нова Радість стала,
Яка не бувала!..."
—Як же ж гарно! Мої дііііти золоті!—мама ладнувала торбу з пирогами, сальцісоном і ковбасою, солоними огірками. Тато виносив з кладовки пляшку "домашньої", хоч мама, для годиться, покрикувала:
" Вони ж не п'ють, нащо ти Її несеш? "
Та він, підморгуючи хлопцям, знав своє діло.
—А коли вже нам можна буде з компанією ходити, колядувати?— питаємо батьків.
—В років шістнадцять...
Минули роки, змінились цінності...
На початку нульових колядування і щедрування вийшло з моди. Мало в якій хаті побачиш на покуті дідуха, чи горнятко з кутею.
Всіх заполонили "загранічні" штоллени та скандинавські гноми, все частіше чути "Джінгл Белз" замість української колядки...
А як же хочеться, щоб саме сьогодні ввечері, біля вікон батьківської хати,де зібралась вся наша родина, пролунало :
" Дозвольте колядувати! "
Зі святом
