Одвічна казка.
На березі річки Студеної, в квітні,
Там, де веселяться всю ніч солов'ї,
Родилась Русалка і верби привітні
У вітах своїх заховали її.
Росла вона швидко, вмивалася росами,
Купалася в річці до третіх півнів.
Зірки заплітала між срібними косами.
І плив над рікою її ніжний спів.
Весняної ночі, коли місяць юний
У плесі Студеної воду черпав,
У серці Русалки озвалися струни-
Там Князь - воєвода коня напував.
Зустрілись два серця, щоб щастя пізнати,
Пісні стоголосі співав їм розмай.
Та треба вже Князю в похід вирушати.
Русалка почула жорстоке:
- Прощай!
Нам разом не бути, мені ти не пара,
Я Князь і дружину веду у похід.
Моя кров блакитна, а ти лиш примара,
Річкова принцеса, цариця боліт.
...Схилилися верби в одвічній покорі,
Сховались за хмарами зорі сумні.
Русалки ніколи не плачуть від горя,
Вони помирають безмовно, на дні...
Віки промайнули, засохла Студена.
І стала болотом та чиста вода.
Та знову гойдається в вітах зелених
Русалка, весела і молода.
І знов солов'ї веселяться, як п'яні,
І зорі сміються, і знову весна.
І знов повертається казка кохання.
Одвічна і юна, красива й сумна.
