Одного ранку, ти прокинешся від тиші... Прокинешся і усвідомиш, що не потрібно смажити до сніданку млинчики, варити какао, заплітати косички і прасувати сукенки. Більше не потрібно ,брати у свою руку, теплі дитячі рученята, аби відвести їх до школи. І уроки, не потрібно більше вчити і "сивіти" над задачкою з математики і твором з літератури, більше теж не доведеться... І малювати на конкурс малюнок, чи ліпити з осіннього листя якусь композицію ,більше не будеш ... І більше, не мусиш ходити на батьківські збори, читати на ніч казку, чекати до півночі з першого побачення і витирати перші гіркі сльози, від першого зрадливого кохання ... Одного разу ти прокинешся, аби зрозуміти : твої діти, відтепер дорослі. І тобі стане боляче. Страшенно боляче і незвично. Адже так не може бути, так не має бути - діти, вони ж завжди для тебе діти, навіть, якщо їм вже за двадцять, або й під сорок. І ти, не знатимеш, де себе подіти. Адже це так потрібно тобі, вирішувати задачку, писати твір, ліпити з листя експозицію і заплітати косички. Як жити без цього ?! Бо це вже стало не просто обов'язком, це стало частиною твого життя. Одного ранку, ти прокинешся вільною від турботи, котра забирала роками твій час. І просто не зрозумієш, куди подіти стільки вільного часу, котрий раптом впав на тебе ,величезною глибою самотності... Одного разу, буде саме так. І пустка у твоєму серці буде доти, доки не візьмеш на руки крихітний ,але такий голосистий згорточок - онука. І тоді, знову повернеться сенс життя. І знову будуть недоспані ночі, колискові, і збиті колінця, і перші кроки, і перше слово, і ти нарешті признаєшся сама собі, що це так чудово, до півночі ліпити якусь композицію з осіннього листя... І того ранку, ти прокинешся знову щасливою... А доки ти ще не спізнала ранку, який збудить тебе тишею, насолоджуйся материнством. Воно таке коротке, таке швидкоплинне. Ось тільки оком кліпнула, ледь задрімала над дитячою колискою ,а вони, твої діти, взяли і виросли... Одного разу, ти все сама зрозумієш...
Світлана Перч
