-Як ти там?
-Нормально.
Знали б ви скільки в цьому «нормально» несказанного. Не тому, що їм «в падлу» писати. Просто немає сенсу розповідати. Ті, хто тут, не зрозуміє тих, хто там. Без образ. Просто прийміть, як факт.
Це ви прокидаєтесь о восьмій, у теплій хатинці, продираєте очі, ставите чайник на газову плиту, сідаєте на дуже білий, чистий унітаз і дивитесь новини на мобільному. Гарячий душ, вівсянка, кава.
Для них нормально вставати щодня о 4 ранку. Їм часто сняться їхні діти і кохані. І так хочеться ще трошки побути з ними, хоч уві сні потримати донечку за руку. Але обов'язок кличе. Вони приймають душ вологими серветками. Якщо пощастить, крижаною водою вмиваються. Жують галети, п'ють мовчки каву і збираються на «роботу». В туалеті новин з мобільного особливо не почитаєш – мінус 15. За ніч вологі серветки в дощатому вотерклозеті змерзаються у цеглину. Не пошикуєш.
Це для вас «робота» - нескінченні кава-брейки, графіки продажів, проєкти, зустрічі з клієнтами, дедлайни, тепле крісло і офісні сварки, очікування зарплати і планування, на що ж її витратити.
Для них «робота» це цілий день під обстрілами на шаленому холоді. На пронизливому кинджальному вітрі. Ховаючись від стальних дощів градів, снарядів, мін і куль. Іноді по коліно у багнюці. Жирній, чорній донбаській жижі. Все одно, яка погода і що там сказав Гідрометцентр. Просто треба виконати бойову задачу. Все інше – дрібниці. Немає поганої погоди, є погана екіпіровка, жартують вони, кілограмами струшуючи бруд зі своїх чобіт.
Вас забембала рутина: пробки на дорогах, штовханина в метро, немає світла, суп скис у холодильнику, ціни на яйця знову стрибнули, з дружиною посварилися. Повітряна тривога. «Йоб@н@ рсня» чується звідусіль. Знову треба в «укриття».
В них не вмикається повітряна тривога. Небезпека всюди: мінні поля, обстріли, ДРГ. Там не їздять на роботу. Там проскакують. Пробки лише на блокпостах. Мерзлий тушняк на обід. Гаряча філіжанка кави – як подарунок долі. Кожен з них не знає, шо на них чекає наступної години. Шлях самурая є одержимість смертю, каже Бусідо. Але не сьогодні. Вони живі і несуть смерть ворогам. Для них «нормально» – це повернутись вцілілими на базу. Посьорбати гарячого супу, завалитись у спальник і відписати близьким «В мене все норм…»
Сьогодні загинув друг. Про нього не розкажуть в новинах, попри те, що всі, хто його знав, вважають його героєм. В «Сигналі» взводу напишуть некролог: Скиф-200. Хто читають - замруть. Не може бути. Один з досвідченіших. Ніколи не скиглив. Просто робив свою роботу. Кожен згадає, як спілкувались, як жартували, який Скиф був мовчазний і сам в собі. Кожен згадає по своєму. Згадаю, як готував тобі сирно-часникову намазку, твою улюблену. А ти щодня виїжджав на побачення зі смертю. І цього разу вона, с**а, прийшла.
Вони ніколи не напишуть вам «втомився. Вони пишуть «Нормально». І дай вам Бог ніколи не дізнатися, що за цим словом стоїть.
Михайло Шаманов.
