01.10.2022, субота — 220 доба війни. 274-й день року. До Нового року — 91 день.
Ніхто з нас не повернеться з цієї війни.
Навіть ті, хто повернеться.
Всі ми — хто воював, хто волонтерив, хто давав гроші на армію, всі українці взагалі — всі ми залишимось на цій війні назавжди.
Ніхто не буде таким, яким був "до". Ніщо не буде, як "до".
Всі ми будемо нести в собі війну до самої смерті. Хтось — уламками і ранами, переламаними кістками і контузіями. Хтось — тими самими номерами в телефонній книзі, які ніколи не видаляють, тими друзями у соцмережах, які не бувають онлайн. Хтось — портретом в чорній рамці, хтось — кошмарами і криками вночі, хтось — алкоголізмом, хтось депресіями, хтось — усім цим одночасно.
Ми бачили і пережили те, що не бачила і не переживала жодна нація в світі за останні пів століття. Ми бачили геноцид свого народу. Ми бачили стотисячні армії ворога і перемагали їх. На наших очах перетворювалися на попіл цілі міста. Ми живемо під загрозою ядерного удару.
І ніщо з цього нас не зламало.
Бо ми бачили справжні дива.
Нам всім важко. Нам неймовірно важко. Вага, яка лежить на наших плечах — не для звичайних людей. Але ми несемо її і посміхаємось. Так щиро, що сльози, які котяться по наших обличчях, нам вдається видавати за звичайний піт.
Тому що ми — не звичайні люди...
Ніхто з нас не повернеться з цієї війни, навіть ті, хто повернеться. І водночас ми повернемось всі, навіть ті, хто не повернеться ніколи.
На честь і в пам‘ять про них ми відбудуємо наші міста. Висадимо нові ліси. Очистимо водойми від трупів ворогів і згорілої техніки.
Заради тих, хто не повернувся, заради мертвих, і живих, і ще ненароджених, заради самих себе ми побудуємо найкращу країну в світі. З крові та попелу, зі сліз та заліза, з наших мрій та сподівань, з болю та щастя ми збудуємо нові доми.
Так буде.
Я знаю.
