НЕОЦІНЕННИЙ НАМИ ЧАС
Ми не задумуємося нині над тим,
що день у день, за безцінь,
віддаємо роботодавцю найцінніше,
те найдорожче що в нас є, це час.
Свій власний, неоціненний нами час,
що виявляється в тривалості буття,
який навіть за всі скарби на світі
поверненню назад не підлягає.
Наш живий час, який ніколи не стоїть на місті,
крізь все просочуючись витікає мов пісок
в пісочному годиннику життя,
хвилинами, секундами щомиті.
Години, дні та швидкоплинні тижні
перетікають в місяці й роки,
приходять невидимкою й щезають,
календарем лиш спантеличуючи нас.
Хоч ми і в шоці, та все ж мені здається,
що не дійшло, і не ввійшло ще нам,
ніяк не усвідомлюємо суті
тої трагедії буття а ні на грам.
Його величність ЧАС — наше власне життя,
а ми його лише за копійки,
яких тільки на хліб і вистачає,
тому і живемо як бідняки.
На жаль, ще не задумуємося над тим,
що ми самі себе бездумно обкрадаємо,
й рано чи пізно, не всім, та все ж дійде,
та вже змінити бодай щось буде запізно.
За копійки свій власний час, роками.
Ні день, ні два, ні тиждень і не місяць,
роками на роботі живемо,
а наші діти ніби сироти ростуть.
Своїх ріднесеньких дітей,
ми бачимо пару годин до сну,
а завтра знову, знову на роботу,
лиш вранці на них глянувши мигцем.
Діти не бачать нас, а ми дітей,
що виростають мов гриби після дощу,
з колегами по рабству на роботі,
більше спілкуємось чим з рідними дітьми.
А ще в нас є батьки, рідні та друзі,
яких ми взагалі майже не бачим,
бо день у день, одвічні гончаки,
в гонитві за можливістю прожити.
Свій земний час в обмін на копійки,
тому нас і сприймають за рабів,
смиренних, трудолюбних батраків,
які працюючи, всього лиш виживають.
Ніби в пісочному годиннику пісок,
просочуються дні, їх не зупиниш,
а ми їх, лиш за стаж та копійки,
щоб якась пенсія була на дряхлу старість.
Якщо це рабство ми за норму прийняли,
не заслуговуємо геть ні на що краще,
інакше, тую банду вже б змели,
та видно наш народ в цьому пропащий.
Володимир Білостецький.
