Нема давно тієї хати
Де колисали мою матір.
Де я дитинство провела,
Край мальовничого села.
Стежки давно позаростали,
Старі дерева повсихали.
І смуток серце розрива,
Кругом трава, суха трава…
А ліс, з могутніми дубами,
Гризуть злодійськими зубами.
Все нищать, крадуть, продають.
Як всю країну...злоба...лють...
Вмирають села і не стогнуть...
А руки жадібні не здригнуть,
Уже добрались до землі...
Горіти вам всім у смолі!
А ми мовчім... бо хата з краю.
Не буде в світі цім вже раю,
Садків квітучих і ланів...
Пахати будем на панів.
Не на своїх, а чужоземців.
Інакомовних поселенців.
А мозолі, натерті в кров,
Хай нагадають про любов:
Любов до рідної країни,
В селі забутої хатини,
Любов до стежки у траві,
До тих лісів, що у журбі.
Любов дітей, що без землі,
До краю, що тепер у млі,
До того, що забуть не зміг,
Своїм нащадкам не зберіг...
Барчук Р
25.03.2020
