Не вірю в те, що Україна моя згине,
Даремно плачучи в безжальному вогні,
Що понад степом жовтим, небо наше синє
Ми будем бачити лиш в кольоровім сні.
Що попіл згарища застелить вічне сонце,
І громовиця наганятиме лиш страх,
Що відвернемось і підем від тих, хто стогне,
Й здригатись будемо в кошмарних, нічних снах.
Не хочу вірити, що димом вкриє поле
Що мідна куля – дура спинить життя біг...
І знов поранений хтось поруч нас застогне,
Удар приймаючи, мов кару, за наш гріх.
Не вірю в темряву…Що чорне і червоне
Затьмарять барви, милі оку, на землі...
І що помре без допомоги, той хто стогне,
А інший вмре собі, радіючи у сні.
Не може бути так...Не вірю, що загине
Все рідне те, що ми любили й берегли!
Що лава вогняна війни в безодню змиє
Будинки батьківські… І церкви і сади!
Що лиш чорнітимуть, обвуглені та криві,
Без дат народження і без імен хрести,
А вбиті ворогом тіла, без домовини,
В дворах, гризтимуть хворі, здичавілі пси.
Не вірю, в це я...Бо так не хочу вірити,
Не хочу жити знов в жалобі та біді...
Я знаю, сонце буде жовтим, небо синім,
Ця віра з Богом вкоренилася в мені!
автор: Ярослав Ланьо
