Не вчора, не сьогодні, а коли,
Коли мої левкої відцвіли.
Коли петунія обсипалась, зів"яла,
Коли Ранета квітнуть перестала.
Не вчора певно, певно вже давно
Прокисло з ягід молоде вино.
І всохла грушка Бера не тепер,
А ще тоді, коли мій дід помер.
Зелене стало бурим та й опало.
І в тата серце битись перестало.
І мамин светрик вицвів і порвавсь.
І вже й мороз зимою не кусавсь.
І так багато відійшло за мЕжу.
Змінилась мода на зручну одежу.
З"явивсь гібрид такий як тритикале.
З"явилось листя навесні опале.
А я все є. Переживаю втрати.
Кладу листочок вишні до загати.
Зриваю сливку, буде з неї джем.
Чекаю осені і жовтих хризантем.
Їх гіркоту я чую і без нюху.
Її я додаю у медовуху.
Намащую на втомленеє тіло
Щоб так нестерпно вранці не боліло.
Щоб пам"ятати кожен кущ калини,
Який спалили нелюди-вражини,
Порізали і вирвали з корінням.
Щоб огорнути кожен день сумлінням,
Продовжувати сіяти левкої,
Знов скуштувати пасочки м"якої.
Тримати в серці те, що не вмирає.
Хай джерело тече й не витікає.
Г.Потопляк.
