Не спАлося мені цієї ночі,
І темрява, здавалось, не мине.
Аж десь під ранок, чую, хтось шепоче:
"Ти будеш часом слухати мене?!"
Моргнула я і втупилась у стелю,
Боюся навіть дихати під ніс.
А хтось тихенько шурха на постелі:
"Ти пам'ятаєш, як тебе я ніс?
Коли ти крила власні надламала,
Збивала втома відчаєм із ніг,
"Не зможеш ти!" - усі тобі кричали.
І не могла, наївна... А я міг!
Поради ти чужі дурні, мов звіра,
Пускала в серце ранене своє.
Не вірила у себе - а я вірив!
І шепотів (та ні, волав!): "Я ж є!"
"Тримайся!" - я благав. Ти не трималась.
Загублена, затуркана в журбі.
Я брав на крила (що мені лишалось?!)
Тебе, зів'ялу, сунув на собі.
Відшіптував тебе я монотонно,
Терпіння ж маю янгольське, святе.
Підводилась ти. Свіжа і притомна.
(Не дякувала - але то пусте!)
Я усміхався, тішився безмежно,
Просив у Бога сам легких доріг.
І пір'ям з крил я вистеляв нам стежку,
І поряд йшов, по-іншому не міг...
Сьогодні ти вже сильна й з ворогами.
Але послухай янгола, як слід!
Оглухни ти до того, хто з рогами
Пророчить нам усі відтінки бід!
Залиш його для мене. Я здолаю.
Не знає він тебе. А я люблю.
З тобою я - поганого немає.
А зараз спи. Не бійся: я не сплю..."
Прокинулася. Глибоко вдихнула.
І неба шмат помітила в вікні.
Мовчала тиша, але я ще чула
Слова крилаті, сильні, голосні.
ЛегкИм зробився ранок, як і тіло.
Горнятко кави - ніби з кришталю.
"Пробач мені, - комусь прошепотіла, -
Я дякую. Я вірю. Я люблю."
©Т.Кісельова
