Не прагну вже писати про війну,
Про біль і жах кривавого століття.
З-за обрію спішить до мене літо
І відпускає в небеса весну.
А десь жасмин вже цвітом духмянить,
Бузок шаліє на причілку хати.
Чомусь не хочу про війну писати,
Вона щодень в моїй душі болить.
У снах тривожних дикий рев атаки,
В агонії конає вража рать.
І проклинаю ту мокшанську «мать»,
Що породила сина-вовкулака…
А сонце бавить роси молоді,
Новому дню складаю свою оду.
З тобою завше буду, мій народе,
І ворога здолаєм в боротьбі.
