Я через літературу дійшла до
зрозуміння жінки в суспільстві.
Н.Кобринська
Серед тих, хто разом з Іваном Франком, Михайлом Павликом та їх однодумцями ступав «до бою нового», відважно займав аванпости у битвах «чоловіцтва із звірством», були й жінки.
Одною з найенергійніших серед них була Наталія Кобринська, яка брала активну участь у громадському житті Галичини та українському літературному процесі, примножуючи духовні сили свого народу, ідучи за «духом часу» - загальнолюдським прогресом.
Наталія Кобринська розпочала свою діяльність у 80-ті роки ХІХ століття, в «часи глухонімії», за відомим висловом Лесі Українки, і виявила себе і як прозаїк, публіцист, критик, і як організаторка жіночого руху, і як видавець альманахів. Небуденна особистість цієї громадської діячки й письменниці не залишилась непоміченою. Її талановиті твори привернули увагу Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, прогресивних діячів російського, польського та чеського письменства.
8 червня 1855 року в родині священика Івана Озаркевича в селі Белелуя Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщині) народилася донечка. Щасливі батьки не знали, що в колисці лежить людина, якій судилося стати зачинателькою жіночого руху в Галичині і вписати яскраву сторінку в історію української літератури.
Наталія Кобринська – виходець із двох давніх шляхетнородовитих ліній Озаркевичів і Окуневських, які теж зробили певний вклад у справу чергового пробудження і відродження, оновлення і формування українського етносу як нації у порівняно сприятливих умовах Австро-Угорської імперії.
Дід Наталії – Іван Озаркевич був визначним культурним діячем, меценатом, знавцем і шанувальником української творчості, У 1848 році на базі творчості письменників Східної України він ініціював перший український народний театр у Галичині. За його сприяння було поставлено п’єси Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка.
Батько – депутат галицького сейму та австрійського парламенту, громадський діяч. Був не тільки священиком, але й письменником. Його п’єси і переклади друкувалися в альманахах.
Наталія належала до того покоління українських жінок, які не мали права навчатись у вузах. Освіту дівчина здобула дома під керівництвом свого батька, який вчив її української, російської, польської, німецької та французької мов.
Своєю першою вчителькою вона називає просту селянку-няню, яка прищепила їй, трьом братам та молодшій сестрі любов до рідної землі, пісень, народної творчості.
У самоосвіті допомагали їй брати, які вчилися спочатку в Чернівецькій та Львівській гімназіях, а згодом у Віденському університеті.
Перші знайомства Наталії Озаркевич починалися з книг, які вона змалку любила. Крім українських авторів, вона читала белетристику польською, російською, німецькою, французькою мовами, якими володіла. Пізніше вона напише в «Автобіографії»: «Я від малої дитини любила читати».
Зустрівшись на батьковій парафії з Теофілом Кобринським, у 1871 році Наталія виходить за нього заміж і весною 1878 року молоде подружжя відбуває до Снятина.
Щасливе, але трагічне заміжжя подарувало Наталії однодумця і єдинолюба на все життя.
Теофіл Кобринський, окрім обов’язків катехита, мав добрі задатки співака, піаніста і композитора. Він спочатку в Белелуї, а потім у Снятині організовує читальню, диригує хором, збирає народні пісні, одна з яких із власноручно написаними нотами знаходиться нині у Болехівському музеї історії міста. Як ніхто інший, Кобринський відчуває благородні поривання молодої дружини, підтримує морально, допомагає удосконалювати і реалізувати її ідеї. Саме біля чоловіка майбутня діячка поступово здобуває навики громадської праці і перший життєвий гарт. Чоловік був для неї найщирішим порадником і розрадником.
Але сталося лихо. Несподівана смерть Теофіла Кобринського приводить молоду вдову до розпачу. Втрата була велика, бо не стало чоловіка, справжнього друга, найвірнішого приятеля, щирого повірника думок і замислів. На свіжій могилі у Снятині постав пам’ятник, а на його чотирикутній підставі вирізьблено напис:
Прощай світе, прощай земле,
Неприязний краю!
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
Прощай і ти, моя мила,
Безталанна вдово!
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
Там, у Снятині, вона залишила половину свого серця. Снятинський період закінчився трагічно.
В 1882 році, бажаючи хоч трохи розважити прибиту горем дочку, батько як депутат бере її з собою на час парламентських засідань до Відня. В результаті кількамісячного столичного побуту Наталія Кобринська, окрім духовної рівноваги, набуває якісного росту.
Після Відня вона знову мусила вертатись у Белелую, де все нагадувало пережиту трагедію. Будучи сильною особистістю, як тільки може, змагається з власним горем. Але іноді хвилі суму за втраченим коханим поглинають її настільки, що знову і знову впадає у відчай. Не могла бути тут.
Бачачи страждання дочки, батько Іван Озаркевич був вимушений діяти. 1884 року він переймає болехівський деканат. Цей переїзд виявився для Кобринської фатальним, бо започатковує болехівський період життя та діяльності, найменований Іваном Франком «болехівською баталією».
Наталію Кобринську зустріли тут із цікавістю, бо була показною, незвичайно вродливою дамою. Сучасники змальовують її «бліде, поважне, обрамоване буйним чорним волоссям» обличчя з горбинкою на носі, а «малі, бліді руки» наче відбивалися на чорному одінні білими квітами.
До Озаркевичів і Кобринської іноді навідувалися родичі. Насамперед тут щороку перебували зі своїми друзями колишні студенти університету брати Наталії Лонгин і Євген. Час від часу гостювали Теофіл, Ярослав, Наталія і Софія Окуневські, брат Володимир із Ольгою.
Не раз прибували гості зі Львова, з Великої України, з Європи, навіть з Америки (наприклад, член редакції, а потім редактор журналу «Америка» В.Сіменович). Всіх тут зустрічали з неабиякою гостинністю. А Наталія Кобринська, в свою чергу, виїздила до Львова, Стрия чи деінде.
Після виходу в світ жіночого альманаху «Перший вінок», популярність Наталії Кобринської в Галичині неймовірно зросла. Вона бажана гостя в багатьох домах, які перед тим були для неї закриті.
Їй нарешті посміхнулось особисте щастя. 8 грудня 1888 року до Болехова приїхав Михайло Павлик і запропонував Наталії вийти за нього заміж. Від несподіванки Кобринська відповіла, що подумає, але тут же просила про це навіть нікому не згадувати.
1891 року Наталія Кобринська, як одна з найвідоміших жінок Галичини, запрошена до Праги на цілий тиждень на велику Етнографічну виставку. Тут вона завела близькі знайомства з діячками чеської культури Кароліною Светльою, Вільмою Соколовою, Елішкою Красногорською.
Але Болехів гнітить Наталію Кобринську. Хворіє мати, хворіє батько. Вона розуміє, після смерті батьків їй буде неймовірно важко. Допікають кпини, які чує з усіх боків з приводу її боротьби за жіночі права. На початку січня 1902 року вона побувала в Берліні. Це були її останні великі виїзди у світ. Тепер письменниця бажає втілити у себе вдома те, що бачила у людей.
9 лютого 1903 року помирає батько. Від смерті батька Наталія Кобринська одягає чорний одяг і вже більше ніколи його не замінить на інший.
І знову черговий удар. 28 березня 1904 року помирає мати.
Здавалось, що з Болеховом її держать батько і мати. Тепер вона вільна і може влаштовувати своє життя.
У середині 1904 року, забравши найнеобхідніші речі з собою, письменниця їде до Львова. Але жоден варіант проекту, що передбачав автономію окремих товариств по прикладу партій або «Просвіти», не був прийнятий ні австрійським урядом, ні львівським жіноцтвом.
1906 року на заключному концерті у львівському театрі вітала Марію Заньковецьку і Миколу Садовського, була присутня на концерті Гната Хоткевича, внаслідок чого появилася стаття «Український бандурист».
Період перебування Кобринської у Львові належить до числа найбільш недосліджених. Остаточне повернення до Болехова, очевидно, відбулося в листопаді 1907 року, про це говорить ряд листів Кобринської. Багато чого в’язало Кобринську з Болеховом, тут поховані батьки, і повернення її сюди було цілком зрозумілим.
В 1915 році письменницю звинуватили в шпигунстві на користь Росії й арештували. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника Андрія Чайковського, закінчила б вона свій шлях у горезвісному Талергові чи в іншому австрійському концтаборі.
Радо вітала Наталія Кобринська Листопадовий зрив 1918 року у Львові та встановлення Західно-Української Народної Республіки. Але невимовним болем і зойком відізвався відступ української армії на Велику Україну в душі Кобринської. В цей час письменниця займалася збиранням коштів, допомагала підготовці дівчат до санітарної служби. Щоденно піднімала патріотичний дух. Приходила до Народного дому, де лежали поранені стрільці, допомагала їм своїми руками і словом. Вона говорила: «Наші можливості такі малі, як наше середовище, але наша праця така велика, як наші цілі».
І ось остання трагедія. На львівській дорозі Кобринська заразилася плямистим тифом. Два тижні пролежала в голоді і холоді. На вічний спочинок пішла 21 січня 1920 року.
Лютувала зима. Небагатолюдними були проводи в останню дорогу. Тихо й непомітно лягла у болехівську землю неподалік від батьківської могили. Таким був кінець її «болехівської баталії».
