На сьогодняшній день немає ніякої проблеми у тому, щоб купити у магазині все, що нам неохідно для побуту. Та ось для наших прабабусь та прадідусів, прапрадідусів та прапрабабусь, їхніх предків - це було великим клопотом. Усе, що мали вдома виготовляли самі, або заробляли чи обмінювали у своїх сусідів, односельчан, земляків. Або наймали тих, хто впрвно вмів це робити. Все. І посуд, і тканину, і одяг, і меблі, і будівлі, і інвентар для роботи, і інстріменти, і взуття,і упряж для коней, і усе обладнання для обробки землі, чи заготівлі дров, сіна...Тобто все.
То наші предки були дуже майстерно розвинені та вправні у батьох ремеслах. Тому що їм доводилося опановувати не одну справу чи ремесло, щоб утримувати своє господарство, забезпечити родину усим, що потрібно для побуту.
Тож сьогодні дізнаємося, про деякі народні ремесла колись були необхідні для господарської діяльності людей.
Гончарство, ткацтво та лозоплетіння споконвічно були традиційними народними ремеслами Сумщини. Сама природа – широкі ліси, чистий та спокійний Сейм, луки та озера ніби благоволили до людей, даруючи їхнім працьовитим рукам сировину, а душам натхнення. Сьогодні, ніби острови пам’яті, міста та містечка Сумщини зберігають історію народних промислів, а місцеві жителі з радістю готові поділитися своїм вмінням та талантом.
Гончарство — один із найдавніших видів народного ремесла — обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність. Гончарство несе в собі цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, які заселяли нашу землю в минулому.
Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила. Традиції гончарного виробництва і художнього оздоблення у різних регіонах мають свої різноманітності. Серед виробів керамічної пластики - баранці, леви, коні, олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок.
Для українських гончарних виробів характерна традиційність, пластична виразність, народна декоративність і простота, яка надає самобутньому мистецтву національного колориту.
На території сучасної Сумщини у кінці ХІХ – на початку ХХ століття налічувалось понад 25 гончарних осередків, які мали здебільшого місцеве значення і забезпечували керамічними виробами населення навколишніх сіл. У деяких з них навіть існували самостійні гончарні цехи, наприклад у Глухіві, Конотопі, Кролевці, Ромнах, Сумах, Ямполі та інші.
Одним з перших почав діяти гончарний цех у Кролевці (1671). Згодом, такі своєрідні братства гончарів були створені у інших містах.
Осередком гончарного виробництва, що збереглося понині, можна вважати с. Межиріч, Лебединського району.
Село Межиріч було засноване козаками у 1642 році (проте ще й досі вулиці села звуться "сотнями").
Згодом тут оселилися ремісничі люди, у тому числі і гончарі. Наприкінці ХІХ ст. понад 100 дворів тут займалось гончарством, бо матеріалу для виготовлення виробів у Межиричі було вдосталь: різні види глини. Народні умільці не тільки забезпечували своїми виробами навколишні села, але й вивозили свій товар на ярмарки. То були горшки, миски, тазки, пасічники, водянки, глечики, барила, каганці, кубушки з місцевого червоного глею, а також глиняні димарі, що стали фірмовим знаком Межиріч. До 20-х років ХХ ст. майстри виготовляли також "сиву" або чорнолощену кераміку за давньою технологією "задимлення"
В Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Ткацтво являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. Кожна жінка ще змалку повинна була вміти прясти, ткати, шити та вишивати, щоб її родина була одягнена, мала рушники, постільну білизну та ковдри.
Вважається, що плетіння з різних природніх матеріалів з’явилося дуже давно, що воно передує навіть появі ткацтва та виготовленню виробів з кераміки. Першими знахідками плетіння були: тарілки для хліба, залишки мішків, кошиків, накривок для глиняного посуду. Щодо глиняного посуду, вважається, що однією із найдавніших технік його вироблення була техніка, у якій виріб плетіння, зокрема посуд, покривали глиною. Під час пропікання на вогні, лоза повністю згоряла. Таким чином надавали бажану форму та міцність посуду.
Плетені вироби з лози ― процес досить тривалий і клопіткий. Вироби використовували для зберігання, транспортування і перенесення продуктів, для виготовлення огорож, господарських приміщень,згодом, меблів та іграшок. Плетіння було глухе та ажурне. Ажурне плетіння застосовували переважно при плетінні меблів.
Лозоплетіння розвивалося в тих місцевостях, де росла лоза, а на Сумщині її достатньо. Вона гнучка, тому при згинанні або сплетінні не ламається. Характерними особливостями виробів з лози є те, що вони легкі, зручні, досить міцні і можуть використовуватися в різних природних умовах. В основі конструкції форм предметів лежить їх практична доцільність. Найбільш поширеним є виготовлення кошиків, квітів, хлібниць, підставок для вазонів, бутлів, підносів.
. Наші пращури уміли виплітати мати та місткості для зберігання зерна. В період Київської Русі виготовлялися ажурно плетені господарські вироби. Доказом цього є використання плетінчастих візерунків у багатьох рукописних книгах та у ювелірних виробах. З XV ст. почали виплітати чоловічі головні убори, які відрізнялись за дизайном. Також було багато видів плетених виробів та меблів: дивани, крісла, столи, дитячі качалки, люльки-ліжечка, дорожні речі та багато іншого.
Техніка плетіння передавалась як спадок, збагачувалась на протязі багатьох років та все ще продовжує розширюватись і сьогодні. Кошики свого часу використовувалися тільки для зберігання та транспортування товарів . Про використання плетіння як прикраси навіть не йшлося й мови. У процесі заготівлі лози та плетінні виробів бере участь вся родина.
Відео про лозоплетіння:
Відео про гончарство:
Обрати теку
