«Намисто було найбільшим дівочим скарбом. Його передавали у спадок, як сімейну реліквію. Воно свідчило про статус власниці: чим більше разків на шиї – тим багатшого панна роду. Зберігали його в скрині на самому дні, під горою домотканих скатертин, рушників і сорочок.
Найдорожчим було червоне коралове намисто – коралі, добуті “з моря-окіяну”. Одна низка такого коралового намиста могла коштувати стільки ж, як добра корова. Найдешевшими були пацьорки з дрібних скляних або дерев’яних намистин.
На півдні Вінниччини популярними були баламути (перекручене від “перламурт”). Як стверджувала баба Ганя з села Рахни Лісові, баламути “йшли” десь між коралями й пацьорками.
Але були ще й особливі пацьорки-писанки. Коли Львів і Венеція належали одній країні Австро-Угорщині, існував окремий потяг “Львів-Венеція”, на якому завозили до України скляні, вручну розмальовані венеційські намистинки з острова Мурано – білі, рожеві, блакитні, чорні, з квіточками, з позолотою, напівпрозорі.
Прикраси з бісеру також були серед улюблених. Особливо виділялися криза (королька, кривулька) – широкі круглі коміри, що вкривали шию, плечі й груди і були поширені на Лемківщині та Бойківщині» (цитата з видання: Винницька Я. Ковчег «Україна». Львів: Ковчег. 2021. Традиція).
