Надумався дідусь піти у ліс по дрова,
Хоч снігу геть немає, на градуснику плюс.
В дровітнику лишились осикові й дубові.
—А раптом сухостою в кущах я надивлюсь?!
— Не йди, старий, не можна! А раптом десь там міни?—
Вмовляла його бабця, тривожно погляда.
— То ж орків розтрощили, ущент, із Джавелінів
Ще ранньою весною! Хто ж їх поросклада?
Озув новенькі берци, бушлата, рукавиці.
Закашлявся–задиркав китайський мотоблок.
З цікавістю дивились на дідуся синиці:
"Сиди, здається, в хаті —так ні, зайшов заскок!"
Почмихав в лісосмугу, знайшов чимало хмизу.
Раденький, що додому вернеться не пустий!
Та й вирушив в дорогу, живе ж бо не поблизу.
Ще й, як на зло, на вечір, упав туман густий...
Вернувся зовсім пізно, хмиз розгружав наосліп—
Знов відключили світло, до ранку не чекай.
Та що йому старому! Розімне трішки кості,
Аби лише ракети не крили небокрай.
Зайшов старий до хати, баба готує їсти:
Шкварчить в пательні шкварка — який приємний звук!
Узвар холодний в кружці, млинець з білого тіста.
Не встиг скинуть бушлата, як хтось в віконце "стук"!
—Це що за пізні гості? —вернувсь дід до порогу,
Відкрив, а там хлопчина–військовий, молодий.
По формі — українець. Стомився із дороги—
Всі берци у гразюці...замучений, худий.
До столу посадили і подали, що мали.
Розчулена бабуся не стримувала сліз,
Все підсипала юшку і підклала сало,
І блимала лампадка, тріщав у грубці хмиз...
—Лишивсь один із взводу, всіх побратимів вбило...
Тепер шукаю наших, щоб далі воювать!
—Невже немає страху, невже лишились сили?
—Лишились... Перемогу потрібно здобувать...
Зранку дідусь бушлата добротного зняв з печі,
Віддав новенькі берці, вовняні рукавиці.
А баба склала клунка : "Ось, синку, теплі речі..."
І проводжали хлопця за хвіртку до криниці.
Довго услід дивились, чиємусь сину й брату...
Котились гіркі сльози із вицвілих зіниць
І зовсім не хотілись іти у теплу хату.
"Постоїм біля хвіртки... послухаєм синиць..."
Юля Ілінська Драган
