Минає епоха домашніх застіль. А точніше — вона вже минула.
Може, це й на краще?
Більше не потрібно мати вдома сервіз на півсотні людей, запасні табурети чи ту знамениту «дошку на двох стільцях», яка правила за лаву, накриту килимком, і на якій примудрялися вміститись ще семеро гостей. Не потрібні величезні каструлі для борщу, розкладні столи, додаткові рушники чи халати. Не потрібні вже подушки й ковдри «для тих, хто лишається ночувати». Тепер це вважається несмаком. Неелегантно. Немодно.
Сьогодні все просто: запрошуєш до ресторану, сам гарно вдягаєшся і… сидиш на власному святі як гість — не бігаєш із прихваткою між столом і кухнею, намагаючись догодити кожному. Зручно? Звісно.
Та разом із цією зручністю відходить ціла культура. І від того робиться якось сумно.
Зізнайтеся: було щось особливе в тому, що приходили до знайомих у домашніх капцях і куштували десятки салатів, з яких більшість були «новинками», а кілька — незмінною класикою: олів’є, шуба, мімоза, вінегрет і обов’язковий курячий рулет. Без них святкового столу просто не існувало.
Були бутерброди з кількою чи оселедцем, які мусили стояти на столі — хоч майже ніхто їх не торкався. Був холодний запечений домашній півень, викладений гіркою й посипаний свіжим кропом. А коли на стіл приносили гарячі страви — вареники, голубці, деруни чи печену картоплю — ти лише мріяв покласти їх у контейнер «на потім», бо місця в шлунку вже давно не лишалося.
А самі приготування! Ціла епопея.
Спочатку — закупи: пошук чогось «особливого», можливо, домашньої сметани з ринку чи хорошої ковбаси. Потім — гортання нових рецептів (бо гостей треба було чимось здивувати), ночі, проведені за ліпленням вареників, смаженням котлет, маринуванням м’яса, поліруванням склянок, перестановкою меблів, а інколи навіть — за терміновим переклеюванням шпалер у коридорі.
І та атмосфера розмов! Скільки було сміху. Скільки співів!
А потім танці — то під Яремчука, то під Ротару, то під акордеон сусіда,. Від «Несе Галя воду» і «Червона рута» до «Ой у лузі червона калина» та старих застільних пісень, які знали всі.
А наприкінці — чай. Гори чаю, домашні тістечка, печиво, торти, цукерки «Ромашка».
У мене було прекрасне дитинство і юність. Я бачила ці столи в батьків та їхніх друзів. До тридцяти з гаком років і сама влаштовувала такі посиденьки. Здавалося, цієї традиції вистачить на все життя.
Не вистачило.
Скінчилося.
У селах це ще тримається — та там у мене вже нікого немає.
А місто? Місто стало холодним, закритим, скупим, заздрісним і якимось чужим.
Тепер у багатьох із нас є «друзі», які живуть… невідомо де. Хіба що приблизно пам’ятаєш район — і все.
Зате ми такі мудрі. І спритні.
І ледачі. І замкнуті.
І страшенно самотні.
За мотивами оповідки Ельвіри Бікметової
