Рубрика "Цікаві факти" 
#українські_композитори
Мико ла Віта лійович Ли сенко (22 березня 1842- 6 листопада 1912)- український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.
Народився в селі Гриньки Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку.
Це село належало Миколі Булюбашу, материному дядькові.
Батько Віталій був високоосвіченою людиною, удома розмовляв українською. Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Як одного з засновників роду історичні документи засвідчують Якова Лисенка (1-а половина XVII століття, брав активну участь у визвольній війні). Іван, син Якова, — відомий військовий і політичний діяч 2-ї половини XVII століття, був Чернігівським, пізніше Переяславським полковником, згодом — наказним гетьманом; 1695 року брав участь в Азовських походах. Його син Федір (прапрадід Миколи Віталійовича) з 1741 року був генеральним суддею.
Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків та з козацького роду Булюбашів. Освіту здобула у Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла майже винятково французькою і примушувала до цього всіх членів родини.
Отже, змалку Микола знав французьку й українську мови, російську абетку вивчив від батькового однополчанина російського поета Афанасія Фета. Хрещеними батьками Миколки були дядько Андрій та рідна сестра знаменитого математика Михайла Остроградського Марія Остроградська, яка була дружиною двоюрідного діда Миколи Булюбаша.
Уже в п'ять років мати Миколи, Ольга Єреміївна, побачила хист хлопчика до музики і розпочала опікуватись його навчанням. Сама чудово грала на роялі, відчула обдарованість сина і дала йому перші уроки. З п'яти років батьки запросили для малого вчительку. Лисенко після домашнього навчання вчився у Києві, спочатку в пансіоні Вейля (тут він брав уроки в чеха Нейнквіча), потім — у пансіоні Гедуена (викладач — чех Паночіні), в якому дітей готували до гімназії.
В 13 років почав здобувати освіту у привілейованому навчальному закладі — 2-й Харківській гімназії, де навчався у Миколи Дмитрієва і чеха Вільчека. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував фортепіанні сонати Моцарта, Бетховена, вальси Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.
Закінчивши гімназію, вступив на природничий факультет Харківського університету. Але в 1860 році через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету. Першого червня 1864 року Лисенко закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет «по разряду естественных наук», а у травні 1865 року захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей» й одержав ступінь кандидата природничих наук. Входив до ряду українських студентських товариств і церковних хорів. Українська народна музика стала його пристрастю, і він розпочав етнографічну працю зі збирання та вивчення української народної пісні, яка продовжувалась все життя.
Серед українського студентства університету панувала атмосфера патріотизму, і це сприяло формуванню Лисенка як громадського діяча. Разом з іншими родичами та друзями Михайлом Драгомановим, Михайлом Старицьким, Петром Косачем він належав до «Київської Громади», працював у кількох гуртках, пов'язаних з етнографічною діяльністю, заснував і провадив студентський хор, організовував концерти. Громадівці відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них. Лисенко просто перемінився і почав переконувати друзів, що не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти українською. Вони пішки мандрували Україною, збирали фольклор. Так, 1861 року Лисенко та Старицький провели новорічні свята на Полтавщині у свого товариша, автора гімну України Павла Чубинського. Коли в травні 1861 року було перепоховання Тараса Шевченка, київські студенти шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Михайло Старицький та Микола Лисенко упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.
19 лютого 1865 року, після закінчення університету, Лисенко вперше виступив у Києві як піаніст, зігравши 3-й концерт Бетховена.
Одразу після закінчення Київського університету, працював у Таращі, там же в Таращі на посаді офіцера драгунського полку служив і батько Миколи Лисенка. У цей період Лисенки активно збирали фольклор і опублікували розвідку «Про історичні вподобання у смаках і модах народного одягу в Сквирському та Таращанському повітах».
У 25 років поступає у Лейпцизьку консерваторію, де вчився як піаніст, відвідував лекції з музично-теоретичних дисциплін, освоював гру на скрипці й органі, та брав додаткові лекції з композиції та теорії музики. У вільні хвилини Лисенко відвідував оперний театр, картинні галереї, церкву святого Томи, Гевандгаус. Незважаючи на щільний графік навчання, був активним пропагандистом українства в Європі.
28 грудня 1867 року у Празі відбувся успішний концерт Лисенка, де він виконав багато українських пісень у власних фортепіанних аранжуваннях.
Влітку 1868 року одружився з Ольгою О'Коннор (донька поміщиків шотландсько-французького походження), в Лейпцигу вона студіювала вокал. Подружжя не могло мати дітей, тому по 12 роках спільного життя тихенько розійшлися.
Чотирирічну програму в консерваторії Лисенко проходить за 2 роки. В характеристиці, доданій до випускного свідоцтва про закінчення консерваторії, сказано: «Пан Лисенко, при своїй зразковій старанності й чудовому таланті, досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене, виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від студентів».
Під час навчання написав декілька інструментальних творів, зокрема 1-у частину симфонії та симфонічну увертюру «Ой запив козак, запив», струнний квартет та тріо, а також видав свою першу збірку українських народних пісень для голосу й фортепіано. Тоді ж Лисенко написав і свої перші твори на слова Тараса Шевченка: «Заповіт», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною». Першу збірку пісень Лисенка видав своїм коштом у Лейпциґу його добрий приятель Петро Косач, вважаючи це за суто дружню послугу і тримаючи це в таємниці.
Повернувшись до Києва, відновив свої концертні виступи як професійний піаніст, а також, у 1869/70 навчальному році викладав гру на фортепіано у щойно відкритому Київському музичному училищі.
В 1878 році Микола Віталійович обійняв посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настали зміни і в особистому житті.
Другою його цивільною дружиною стала Ольга Антонівна Липська, яка була його ученицею і піаністкою, а також коханкою довгий час. Від цього шлюбу мав 7 дітей (двоє з них померли в ранньому віці). Ольга померла 1900-го при народженні останнього сина Тараса.
Цікаво, що своїй громадянській дружині, матері його дітей, Лисенко не присвятив жодного твору (натомість своїй першій дружині Ользі О'Коннор він присвятив 11 творів, серед яких обробка української народної пісні «Ой на гору козак воду носить…» та «Коли розлучаються двоє»).
Лисенко був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року ( про це я вже згадувала в попередніх дописах).
1904 року Лисенко відкриває першу в Україні національну Музично-драматичну школу (з 1913 року — імені Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів. Разом з Олександром Кошицем організував 1905 року музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя.
1908 року він став засновником та головою ради правління «Українського Клубу», де об'єднав видатних діячів української науки, культури та мистецтва (таких, як Іван Огієнко, Дмитро Антонович, Микола Біляшівський, Сергій Єфремов, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Леся Українка, Любов Яновська, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Людмила Старицька-Черняхівська, М. Старицька, Софія Русова, Мартирій Галин, Олександр Черняхівський, Федір Матушевський, Михайло Кривинюк та інших) для просвітницької роботи серед населення шляхом читання лекцій, рефератів, показу вистав, організації подорожей.
Писав твори у різних жанрах: оперному, хоровому, вокальному, інструментальному, а обробці української народної пісні надавав величезного значення. Започаткувавши свідомий національний напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі епітет «батько української музики». Коли 1903 року він прибув до Галичини на ювілейні урочистості з нагоди 35-ліття творчої діяльності, був вражений ентузіазмом та шаною, з якими його скрізь зустрічали.
Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський указ 1876 року забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості і
Лисенка переслідує царський уряд, а в 1907 році його на деякий час заарештували.
На схилі літ Лисенко мав іще один роман – із молодшою на 44 роки Інною Андріанопольською. Побачив її в Інституті шляхетних дівчат: вона там училася, а він викладав музику. Листування йшло через класну даму мадам Журавську.
У нього була закохана не одна інститутка. Через те ревнива Інна навіть посварилася з подругою Марусею Жученко. І Лисенко мусив виправдовуватися: мовляв, він байдужий до Марусі.
Помер Микола Лисенко раптово. У вересні 1912 року його приятель, професор Триштель, застерігав, що серце композитора в ненадійному стані. Вранці 6 листопада Микола Віталійович зібрався йти до Музично-драматичної школи – і тут стався серцевий напад. За півгодини маестро не стало.
Миколу Лисенка заслужено вважають засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграла як його композиторська, так і етнографічна діяльність.
Підготувала Зоряна Мартин
