Ми часто думаємо, що виховання – це робота, потреба контролювати, забороняти, вчити, виправляти – жити життям своєї дитини. А навіщо? Відкиньмо всі ці «повинна виростити», «повинна вберегти» і подивімося на дітей як на окремих людей.
Запитаймо в них, що вони хочуть на сніданок і чи дійсно їм холодно? І тоді для нас стане радістю спостерігати, як вони ростуть, як вчаться самі зав’язувати шнурки, як вибирають, що їм подобається їсти, носити, читати.
Дуже часто дорослі часто ставляться до дітей, як до незручного об’єкта, який сильно ускладнює їхнє батьківське існування.
А щоб діти не заважали, дорослі створюють чіткий кодекс – що можна і чого не можна, що для дитини є добром, а що злом. Звідси – величезна кількість дорослих тверджень, що починаються словами “дитина повинна”. Повинна розуміти, повинна їсти, повинна вчитися, повинна знати, повинна поважати. Повинна, повинна й повинна.
Звідси одноманітні інструкції із застосування жорстких методів так званого виховання. Жорсткість і непохитність оголошуються основними чеснотами дорослого світу. Дієслова “карати”, “примушувати”, “пороти” не сходять зі сторінок батьківських форумів. Рідкісна особиста історія обходиться без гордовитого “я поставив його на місце” або “потрібно вміти змусити себе поважати”.
Однак реально працює тільки система особистого прикладу: якщо людині грубіянити, вона навчиться грубіянити, якщо карати, вона стане майстром покарань і поверне їх у майбутньому з надлишком, якщо брехати, вона стане брехуном.
Ми маємо бути тими, ким хочемо бачити своїх дітей, іншого шляху немає. Підхід «Роби, що я говорю, а не те, що роблю сам» приречений на провал.
