Ми як два насторожених їжаки.
Всі кути у нас гострі, страшно бути м’яким,
відкривати живіт - тебе вдарять під дих.
Зустрічаємось так, як зустрічають чужих;
Слово - камінь, ще слово - куля, ще слово - ніж.
Скалку в оці чужому за вжди видніш.
Ближніх вчили любити, забули сказати лише
те, що ближні - найлегша мішень;
не промажеш з двох кроків, ніяк.
Як дві краплі: однакові шрами - це знак:
ми з одного кара ссу. Він знає наступний мій хід.
І ті самі дороги, колесо в колесо, слід у слід.
Сили рівні, ми горді, ми вперті, вразливі, крихкі.
І зачинені двері на вісім замків,
зброя напоготові і стіни фортець.
І зіщулившись - ждеш. Не про те, не про те
говорили батьки, тьоті в рацсі, сторіси “фоллов-мі”.
А на ранок завжди перемир‘я. Жоден злодій не зміг
би ударити того, хто поруч беззахисно спить:
рівно дихає, втягує кігті, ховає шипи.
Мовчки дивимось разом, як на світанні птахи
відлітають за місто. Розумієш, ніхто не лихий.
Зранку чищу горіхи і яблука, приношу як дар
на знак миру - ось гілка оливи, солона вода,
зашиваю дірки винувато - мені, правда, шкода ,
я не буду стріляти, не бійся, виходь.
Сімдесят раз по сім, говорив нам господь,
підстав ліву щоку, ти і я одна плоть,
мої ребра - твої, спільний гострий хребет, -
пробач брата свого, говорив, -
і себе.
Саша Хопта
