Сиділа мати біля сина, тихо колисала.
А в неї син питається: «Скажи мені, мамо,
Що таке є мова? Мова солов`їна?»
Мати лагідно всміхнулась і розпові ла.
Розпові ла сину все, все, що тільки знала:
«Сину, мова то є птаха, що завжди літала,
Підхопи ть тебе на крила, понесе за хмари,
Там забудеш все на світі , і свої кошмари.
Заплющуй свої очі, сину, і прислухайся,
Коли чуєш рідну мову, завжди посміхайся… »
А син тим часом засинав і марево бачив…
Летить він між хмарами на тій птасі наче.
Прине сла його та птиця у гаї далекі,
Там, де в`ють з соломи гнізда сивії лелеки,
Там, де пісню солов`їну чутно дні і ночі,
Там, де від кохання смуток й сльози дівочі!..
Закінчився сон. Хлопчина зростає,
Та в серці навіки та свічка палає,
Не зможе забути ніколи той ночі,
Коли від захоплення серце тріпоче.
Торкнувся тоді він святого слова,
Що на нашій землі зветься гордо-«мова»!
Мово! Ненька моя рідна!
Плекала свій народ ти з пелюшок,
Мов мати, лагідна, тендітна,
Зростила з зернятка заквітчаний садок.
І витримала ти немало,
І скільки б ще на світі не жила,
Не зможе вже забути слово «мамо»
Ті, кого зростила ти сама!