Моя земля стомилась. Хоче тиші.
Нещадно б'ють ракети цілий рік!
Рани її стають дедалі глибші.
Пішов уже на тисячі ударів лік.
Не чуєте?! Земля давно вже плаче!
Болить їй. Скільки можна тих ракет?!
Не дай Бог, щоби хтось із нас побачив,
Як трісне у Землі колись ''хребет''...
Буде біда, якщо не зупинитись!
Це ж не один удар, не два й не п'ять!
Ой, хоч би вчасно це дійшло. Щоб не спізнитись!
Всі ж розуміють, що не до добра летять!
Моя земля стомилась. Хоче тиші.
Хоче спочити, відновитися пора!
А ми принишкли, наче сірі миші.
Ще трохи й буде з нас одна діра...
© Людмила Степанишена
