Tendría yo unos trece años
Y pastoreaba corderos.
Sería por aquel sol,
O es que yo estaba contento
Sin saber por qué. El entorno
Antojábaseme edénico...
A merendar me llamaron,
Yo, entre jaras, en silencio
Me puse a rezar a Dios
Con un placer, un consuelo
Que jamás sintiera en mí;
Me florecía en el pecho.
Creíme que sonreían
Cielo y aldea, y corderos,
Que el sol aquel no quemaba,
Calentaba suave y tierno.
Pero toda su ternura
Fue perdiéndola en su ascenso:
Se puso al rojo y quemó
El edén de mis ensueños.
Incorpóreme, observé:
La aldea estaba de negro,
El cielo azul del Señor,
También oscuro y siniestro.
Miré después el ganado —
¡No eran míos los corderos!
Al fin, quise ver mi hogar —
¡No tenía hogar paterno!
Me sentí desamparado
Y triste, y mísero a un tiempo.
Me eché a llorar... Una moza,
Que a la vera del sendero
Cogía cáñamo, viome,
Oyó que lloraba, y presto
Acudió a tranquilizarme,
Me acarició con esmero,
Mis lágrimas enjugó,
Y en la cara sentí un beso.
De nuevo el sol alumbraba
Y el bosque, el campo y el huerto
Parecióme que eran míos...
Alegres, briosos, risueños.
Juntos a abrevar llevamos
Mis corderillos ajenos.
¡Ñoñez! Mas siente nostalgia
Mi corazón, al recuerdo.
Pues por voluntad de Dios
Perdí el edén de mis sueños.
¡Labraría aquellos campos,
No me tendrían por lelo
Ni hoy maldiciendo estaría
Al Señor y al mundo entero!...
Переклад Вісенте Арана Алонсо
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!
Шевченко T. Г. Вибрані поезії. / Перекл. з укр. Упоряд. В. Харитонов. Передм. В. Шубравського.— К .: Дніпро, 1986.— 191 с.
