Мене колись слова чужі боліли,
Тривожили від смутку і до сліз.
Чому все так? Ніяк не розуміла,
Неначе йшла крізь непролазний ліс,
В якому кожен кущ - гірка шипшина,
Що дряпає до крові без жалю,
А я собі, немов мала дитина,
Мовчу, ховаюсь, плачу і терплю...
Спішив годинник... Щось приходить з часом,
А щось - іде, неначе й не було...
Навчилась я не слухати образи
І відрізняти холод та тепло.
А де всі ті, що зла мені бажали?
(Дай, Боже, їм здоров'я у житті).
Надіюся, давно щасливі стали
Й мене забули в суєті років.
Та все одно не ходжу там, де слизько,
Фільтрую зайві ноти звідусіль
І більше не беру до серця близько
Ніякий звук, що може нести біль...
О.Сапріянчук-Маротчак
