Мати...
Дивилась крізь натовп, страшна в своїм горі..
Уголос про неї ніхто не говорить,
Лиш очі відводять і тихо шепочуть:
"Поглянь, ні сльозинки! Сухі в неї очі..."
"Хіба так горюють? Хіба це так плачуть?"
"Потрібно з надривом! Вголос, тим паче,
Вити! Волосся на собі рвати!"
"Що це за горе? Ти ж якась мати!?"
"Навіть не здогадалась зомліти,
А іще хустку чорну одіти!"
Вона стояла тиха, блаженна,
Стримана, із взором чистим, смиренним.
Погляд в нікуди. Погляд прозорий.
"Що це за мати? Що це за горе?"
Не голосила, не рвала волосся:
В її мовчанні таке стоголосся...
Вряд чи хтось зможе собі уявити!
А їй ще з цим жити... А їй далі жити...
Увечері, знову зачиниться в спальні,
Чолом до холодного скла, вогні дальні...
Дасть волю сльозам, захлинеться у горі!
А що їй ті люди... Нехай там говорять...
Юля Ілінська Драган
